Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— Жулі! Ти мене налякала.

— Добрий день, Ксав'є. Що ти робиш?

Він витирає обличчя футболкою й цілує мене в щоку.

— Я отримав першу деталь кузова. Матово-чорну. Ніхто ще її не бачив, окрім тебе. Що ти про це скажеш?

— Чудово. Весь КСАВ-1 матиме такий панцир?

Він гордо, як дитина, киває головою.

— Корпус має бути готовим за три тижні. Завтра почну випробовувати двигун. Скористаюся з того, що ще не всі повернулися, щоб не завдавати клопоту.

Його автомобіль буде величезним і, звичайно, вражаючим, але все ж я постараюся дізнатися про те, що мене цікавить:

— Ти не бачив Ріка?

— Сьогодні ні. Думаю, він зайнятий.

«Зайнятий, знову зайнятий!»

— Він розповідав тобі про його водонагрівач?

— Так, ми домовилися на наступні вихідні. Він абсолютно не придатний.

«Хто? Рік чи резервуар?»

Виворотом рукава Ксав'є витирає пилюку на новісінькому капоті. І невимушено додає:

— Рік розповідав не лише про водонагрівач…

«Що? Що він ще сказав? Ти знаєш, на яку таємну службу він працює? Зізнайся, а то я візьму ключ від дверцят для поштової скриньки й подряпаю прекрасний капот, а потім злісно розсміюся тобі в обличчя».

— Та невже? І що ж він розповідав?

— Цікавлячись опором металів, він розпитував також і про тебе.

— Справді?

— Він запитав мене, скільки ми знайомі, яка ти насправді, хотів поговорити про наших спільних друзів і навіть про твоїх хлопців…

«Ксав'є, якщо ти йому щось розповів, то запевняю, що підпалю твою колимагу».

— Не хвилюйся, я йому нічого не сказав, але думаю, що він зацікавився тобою, якщо ти розумієш, про що я… Тобто не знаю, що ти там думаєш, але він видається порядним.

«Не тільки. Але занадто довго пояснювати».

— Дякую, Ксав’є. Дякую, що нічого не розповів.

Він випростовується й дивиться мені у вічі.

— Без проблем. Знаєш, Жулі, дивно це говорити, але ти мені як сестра. Наші дороги вже давно перетнулися, думаю, ми цінуємо одне одного, але зрештою між нами ніколи нічого не буде. Ми лише друзі.

Як чоловік, що пестить метал, наче жіноче волосся, може видати такі фрази, що навіть романтичному авторові XIX століття було б не під силу? Я вражена.

Так, наче він не сказав нічого надзвичайного, Ксав'є продовжив:

— Цей Рік дивний.

— Чому ти так кажеш?

— Він цікавиться дивними речами.

«Припини ходити колами, Ксав. Ти все одно розкажеш. Я ще маю в руці цей чарівний ключ…»

— Якими, наприклад?

— Минулого разу він засипав мене запитаннями про метал, як його гнути й різати. Не думаю, що це може знадобитися в його професії.

— Це, мабуть, щодо твого автомобіля.

— Зовсім ні. Я розповідав йому про восьмициліндровий різак і спаювання. А він звів розмову до теми, яка цікавила його. Зізнаюся, мене це здивувало.

— Чому?

— Таке враження, що він хоче витягти когось із в'язниці, бо своїми запитаннями він хотів щось вивідати.

Думаєте, фраза Ксав'є справила враження на мене? Та не те слово! Справжній землетрус! Перша в'язниця — за шістдесят кілометрів звідси, і це жіноча виправна колонія. Привіт, депресіє. Лише прочитавши ім'я на наліпці його поштової скриньки першого ж вечора, я вже його майже викрила. Рікардо Пататра звучить, як ім’я шпигуна-утікача, який готує план для втечі ув'язненої коханої. Заради неї він ризикуватиме всім. Ніколи не пробачить собі, що її схопили під час операції в Новосибірську. Він пообіцяв витягти її звідти. Потім вони вдвох сховаються у величезній садибі, у райському куточку посеред розкішного бразильського лісу. У дивовижному будинку, придбаному завдяки кредиту на житло для агентів ЦРУ, вони віддадуться пристрасті, голими. Мій Рік із цією товстою бабою. Я страшенно розчарована. Якщо спіймаю її, то поперебиваю коліна капотом Ксав'є. Мені хочеться кричати, коли уявляю її в обіймах Ріка. Я застрягла у своєму пропащому житті, продаючи банківські кредити, які навіть не приносять прибутку, в очікуванні можливості працювати в пекарні, а між тим бігатиму на вечірки божевільних одиначок. Я розбита. І плачу, відколи Ксав'є мені все це розповів. Заливаюся сльозами.

Я прийшла до лікарні і, перш ніж іти до приймальні, утерла очі:

— Палата мадам Рудан, будь ласка.

Молода жінка набирає щось на клавіатурі та звіряється з екраном. Вона мила — мабуть, життя привітне з нею, — однак у неї сумний вигляд. Напевно, її кавалер також утік зі шпигункою. Якщо добре подумати, то з чоловіками у нас у всіх відбувається щось подібне.

— Онкологічне відділення, четвертий поверх, палата 602.