Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Вечір починається добре. Ми розмовляємо. Усе відбувається так, як я собі й уявляла, за винятком того, що Рік не дуже розповідає про себе. Гребінці просто ідеальні, як і його обличчя. Він розслабився, я теж. Ділимося враженнями про фільми, про кухню, про подорожі. Наш сміх звучить дедалі природніше. У нього нічого не змінюється, тоді як у мене вихоплюється дивний писк, як у гієни, якій затисло лапу на ескалаторі. Бачу, що він розглядає мене. І змушую себе не дивитися на нього так часто, як хочу. Він вимочує соус на тарілці, а я от-от закохаюся.

Хочеться, щоб цей вечір тривав вічно, щоб Рік знову розповів про вітер, який дув йому просто в обличчя, коли він займався вітрильним спортом, щоб сказав, чого чекає від свого майбутнього. Його мовчазність і вагання свідчать про те, що він не має звички розповідати. Утім, зі мною він говорить. Посміхається мені, навіть тоді, коли — і я це бачу — подумки він далеко від тих слів, що промовляє. У мене таки складається враження, що він щось приховує. Якщо одного дня він мені все розповість, то наші долі будуть зв'язані навічно. Я хотіла б, щоб цей вечір був лише початком і щоб ми ніколи не розлучалися. Я завжди хочу відчувати те, що й зараз: бажання віддати все тому, хто мене покохає.

Але ж прокляття й доля вирішили знову зіпсувати моє щастя. Раптом пролунав вибух, і ми вдвох упали на підлогу.

Я знаю, що б сказала моя бабуся. У неї було з чого вибирати. Очищаючи моркву, вона могла б заявити: «Злочин користі не дасть» або «На чужому добрі не наживешся» і навіть «Горгона може праведного перетворити на камінь, але його душа літатиме, як метелик».

Хай би там як, але коли щось вибухнуло в моїй квартирі, то тарілка відлетіла до стіни, а я гепнулася зі стільця. Рік одразу нахилився, уникаючи небезпеки, і кинувся мені на допомогу. Нарешті я його викрила: це таємний агент, найкращий у своїй країні, який втікає від важкого минулого й намагається розпочати нове життя.

Вибух пролунав у моїй кімнаті. Рвонув комп'ютер. Скрізь дим, полум'я і задушливий запах горілої пластмаси.

Рік швидко схопив ганчірку й намочив її.

— Відчини вікна. Не треба цим дихати.

Він поспішає до пекельної машини, вириває кабель живлення, відсуває мої речі та накриває пристрій мокрою ганчіркою. Я тремчу як лист. Наближаюся, обережно так, щоб залишитися позаду нього.

— Недовго він пропрацював, — жартує Рік, щоб розрядити атмосферу.

Він схиляється над комп'ютером. Панель відлетіла. Краї почорніли, наче хтось вистрілив.із вогнепальної зброї.

— Чорт, цього разу мені не вдасться відремонтувати його. Ти зберігаєш інформацію на зовнішньому диску?

— Так, час від часу.

— Твоя презентація залишилася там?

— Копія в мене в банку…

«Навіть при смерті вона бреше».

— Не думаю, що з таким пошкодженням нам удасться врятувати вінчестер. Востаннє я таке бачив ще під час навчання. Один дивак розважався, складаючи блок живлення, і все вибухнуло. Як-от зараз.

Він помічає, що я тремчу. Бере мене за руки.

— Жулі, все гаразд. Усе скінчилося. Він ще раз не вибухне. Але тобі потрібно подихати чистим повітрям на кухні, тому що тут можна отруїтися. Я не хочу закінчити вечір у відділенні «швидкої допомоги».

Я слухаюся. І запитую так, наче я тут ні до чого:

— А що твій товариш зробив із живленням?

— Він пошкодив маленьку деталь, нікчемний резистор. У цих машинах розміри елементів не мають значення в порівнянні з їхньою важливістю. Цей випадок надовго вкарбувався в нашу пам'ять.

«Ти теж, Жулі, опанувала одну річ. Ти винайшла бомбу вповільненої дії, яка вибухає, коли їй зручно».

Рік ще раз оглядає машину.

— У тебе є ліхтарик?

Він одразу посміхається та додає:

— Звичайно, є, і він для тебе дуже цінний…

Я хотіла крізь землю провалитися. Мій ідеальний вечір перетворюється на розслідування після замаху на вбивство. Відправте мене в карцер. Якщо я дам йому ліхтарика, через якого мені затисло руку в поштовій скриньці, він побачить деталь, яку я пошкодила, щоб заманити його до себе. Ви уявляєте жах і безглуздя такої ситуації?

Я вдала, що нічого не чую і продовжую вдихати свіже повітря на кухні, як собака, що виставив голову крізь прочинені дверцята автомобіля, сп'янілий від вітру, з обвислим язиком. Рік не наполягає, він просто цікавиться:

— Ти вимикала комп'ютер на ніч?

— Не завжди.

— Тож тобі надзвичайно пощастило, адже за такого вибуху серед ночі в тебе міг статися серцевий напад, та ще й могла загорітися ковдра.