Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— Я наполягаю.

— То я погоджуюся. Не можна відмовляти красивій дівчині.

Я зараз зашаріюся та закліпаю.

— Знаєте, — додав він, — може, нам обмінятися номерами телефонів? І не потрібно буде листуватися отак.

Я червонію, зараз іще закліпаю очима, бракує тільки, щоб моя рука знову десь застрягла. У мене вихоплюється мій кришталевий сміх, як у дурепи, яка не зрозуміла запитання або не хоче відповідати.

— Справді,— кажу. — Але для початку ви маєте називати мене Жулі.

— Із задоволенням. Мої близькі мають звичку називати мене Рік.

Він простягає мені руку:

— Дуже приємно, Жулі.

Я подаю йому перев’язану руку.

— Дуже рада, Ріку.

Він обережно тисне кінчики моїх пальців. Це чудово. Ми удвох тут, на сходах і, нарешті, зустрілися так, як я цього хотіла. Стоїмо перед моїми дверима. За подібних обставин, теоретично, я мала би запросити його випити чогось, щоб віддати ключ, але по всій моїй квартирі розкиданий одяг. Думаю, що навіть мої трусики висять на раковині. Він у жодному разі не повинен сюди зайти. Якщо спробує, я буду змушена видряпати йому очі великими пальцями. Він чекає. Який жах. Що такого шаленого мені попросити в Бога, щоб виплутатися із цієї ситуації? Сейсмічний поштовх був би ідеальним. Потужністю в три бали, будь ласка. Не дуже сильно, але досить відчутно. Рік візьме мене на руки і винесе з будинку — так у нього не буде жодного шансу побачити мою білизну. Ми будемо допомагати іншим людям, ухиляючись від горщиків із вазонами, які падатимуть із вікон разом із велосипедами й собаками. Було б добре.

Землетрусу не було. І врятував мене зовсім не Рік, а мсьє Поліні, пенсіонер, уповноважений від мешканців будинку, який підіймався з величезним пакетом у руках. Із підозрілим завзяттям я вигукнула:

— Дозвольте вам допомогти! Вам, мабуть, важко нести.

Рік, звичайно, ухопив пакунок, і ми всі піднялися поверхом вище. Мсьє Поліні зайшов у квартиру, а ми якимось чином опинилися перед дверима Ріка. Я виймаю ключ від моєї поштової скриньки:

— Ось… Не забудьте змінити ім’я на скриньці, інакше щодня буду змушена вас турбувати, щоб забрати свої листи.

— Це не становитиме проблеми.

Скажіть чесно, я закліпала очима, так? Я знову сміюся. Яка жартівниця, ця Жулі. Він веде далі:

— Я не запрошую вас випити чогось, тому що маю роботу. Але, може, зустрінемося якось увечері, ви не проти?

«Звичайно, мій Рікусику!»

— Із задоволенням. А над чим ви працюєте? Якщо це не таємниця…

— Інформаційні технології. Відновлюю бази даних, щось таке. А ви?

— У банку. Але перелічую не свої гроші. Я працюю в центральному відділенні «Креді Комерсьяль».

— Справді? Я хотів там відкрити рахунок. Оскільки щойно приїхав, то поки що розглядаю й інші пропозиції. Було б чудово…

Швидко думай, Жулі. Якщо він обере ваш банк, ти його часто бачитимеш, знатимеш про все, що він робить, маючи перед очима його рахунок, і зможеш похвалитися, що привела клієнта. Добре подумай, Жулі: з усіх цих причин одна точно чесна. Решта обурливі.

— Якщо бажаєте, можу надати вам інформацію. Ви зможете зробити вибір.

Він ствердно киває головою й каже:

— Мушу вас покинути. До наступного разу.

Знову ця розлука. Ми недостатньо знайомі, щоб обійнятися. Але достатньо, щоб потиснути руки. Тож прощаємося лише поглядом.

Повернувшись додому, я згадала, що ми так і не обмінялися номерами телефонів. Прокляття! Нічого страшного. Я придумаю спосіб зустрітися з ним завтра.

Я ретельно перевірила кожну деталь мого плану: він — ідеальний. Завтра, у суботу, я працюю лише зранку. Повертаючись, піду до Ріка і скажу, що мій комп'ютер зламався. Якщо він справжній чоловік, то допоможе мені. Думаю, варто вивести комп'ютер з ладу, перш ніж насолоджуватимуся моментом, коли він кинеться мені на допомогу. Потрібно все ретельно обдумати. Навіть якщо я на цьому не розуміюся — усе одно не задовольнюся простим знищенням якоїсь програми. Він мусить витратити більше ніж п’ять хвилин, щоб допомогти мені. Великий порятунок має тривати щонайменше годину. Інакше зникне вся романтика ситуації, а це — неприємно. Отже, я вирішила застосувати важку артилерію, навіть якщо витрачу весь вечір. До речі, замість того щоб піти на вечірку до Сандри, я, пославшись на неймовірний головний біль, залишилася вдома обдумувати на самоті, як завдати нищівного удару власній техніці.

У моєму житті було досить комп’ютерів — і жодної нагоди розібрати хоча б один. Зараз у мене їх два. Один — стаціонарний, який я використовую для роботи, другий — ноутбук — для листування. Я не фанат сучасних технологій. Більше того, уважаю, що чим більше люди ними цікавляться, тим більше вони відірвані від життя. Це корисний винахід, але він може призвести до хибних ілюзій, що ви все знаєте, розумієте й маєте безліч друзів. Для мене життя відбувається деінде, але не перед клавіатурою.