Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Він знову посміхнувся. Здається, ідея йому сподобалася. Я просто в захваті.

— Із задоволенням, — відповів він. — Там, де я жив раніше, я також бігав із сусідом. Але ви набагато кращі за нього! Зазвичай я починаю о восьмій ранку. Це слушний час. Вас улаштовує?

— Цілком.

— Я зайду по вас за п’ять восьма?

— Буду готова.

Він іде до виходу. Я знову залишуся сама.

— Успіхів із презентацією.

Тут він вагається. Думаю, хоче мене поцілувати в щоку, але не наважується. Я знаю, що зробив би кіт на його місці. Він відчиняє двері і йде. Знову обертається:

— Тож до завтра?

— До завтра, і дякую, що знову мене врятували.

— Нема за що.

Легенький кивок, і він піднімається до себе. Я зачиняю двері. І думаю, що зараз розплачуся. У мене стільки причин.

У мить нещастя виявляється справжня сутність людини. З глибини прірви відкривається істинний стан її душі. Нас оточують тільки два типи особистостей: ті, що нам допомагають, і ті, що наживаються на нашому нещасті. Відкрию моє лукавство відразу: я ніколи в житті не займалася спортом. У ліцеї був учитель, який намагався змусити нас бігати по бігових доріжках навколо стадіону, але врешті відмовився. Ми падали, сміялися, ховалися в живоплоті, щоб зрізати шлях, коли він повертався спиною, — одним словом, нічого спільного з бігом. Відтоді я тільки ходила; утім, одного разу довелося пробігти дистанцію метрів на тридцять, тому що мале нестерпне щеня однієї літньої дами хотіло проковтнути мене. А так мій спортивний лічильник застряг на нульовій позначці. Інша проблема: у мене немає ані одягу, ані взуття для бігу. Саме тому я згадала про людей, які намагаються використати нас, особливо коли вони відчувають, що мають над нами владу.

Серед моїх знайомих лише одна не байдужа до спорту. Це — Ніна. Вона займалася всім: від верхової їзди до гімнастики й навіть танців. Я підозрюю, що вона просто фанатка змагань і медалей. Справжня машина. У неї чорний пояс із тенісу, і вона без зусиль отримала золотий кубок із плавання. Я не бачила її вже давно, і мені видавалося зовсім не коректним прийти без попередження, щоб позичити все спортивне спорядження. Проте це аж ніяк не виправдовує її безтактної вимоги. Вона — клієнтка «Креді Комерсьяль», — дивлячись мені просто в очі, сказала: «Або я не плачу комісії за обслуговування рахунку протягом шести місяців, або ти бігатимеш боса». Добра людина, правда. Якби я була ще й поні, то отримала б удар батогом. Найганебніше те, що я погодилася.

Увечері я випрала все, що вона мені дала, щоб висохло за ніч. Шорти трішки схожі на сценічний костюм групи, диски якої я заховала, утім без блискіток; флуоресцентна футболка, а взуття, поза сумнівом, було розроблене інженерами НАСА для висадки на Плутон.

Я постаралася не дуже наїдатися ввечері, рано лягла спати й наставила будильник на шосту ранку, щоб мати час на розминку. Відкрию ще одну таємницю: якщо жарти могли б убити, то я померла б цього ранку. Щоб розім'яти моє бідне тіло, я намагалася згадати рухи з фізкультури в початковій школі. Зробила розтягування, згинання, махи руками, що ледь не коштувало мені моєї єдиної настінної аплікації. Туфуфу сидів на ліжку й досі гнівався за свою неволю напередодні. Але в його погляді читалося, що він сприймає мене за ненормальну.

За чверть сьома я була на піку своєї форми. З легкістю могла б розвантажити фургон із рибою або на спині пронести мадам Рудан разом із її візочком. О тринадцять по сьомій мене всю трусило через утому від такої короткої ночі та незвичної фізичної активності. О сьомій двадцять вісім я, наче наркоманка, перерила аптечку в пошуках вітамінів. Знайшла дві розчинні у воді таблетки, але забула про воду. О сьомій сорок сім я нагадувала ядерний реактор, готова зірвати того, хто мене налякає. За п’ять восьма почувся легкий стукіт у двері. Пунктуальний, як я. Обожнюю це.

Відчиняю. Тихим голосом він заявляє:

— Добрий день. Готові до марафону?

«Мій бідолашний друже, якби ти знав…»

Швидким поглядом він оцінює мене з голови до ніг.

Я ще не встигла розгадати його вердикт, як він додав:

— Ну, ходімо?

Чудове світло, безлюдна вулиця, наче світ існує лише для нас. Він витягується. На ньому сині шорти й чорна футболка. І досить нормальне взуття. Він пропонує:

— Вас улаштує, якщо ми попрямуємо до парку, що біля старих заводів? Це не так далеко, і мені здалося, що там гарно.

«Не далеко? Гелікоптером, може, але ж не пішки…»

— Чудово.