Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Люба, завтра найбільший матч року.

— Я знаю, коханий. Завтра я теж зроблю вигляд, що це важливо. Але до того часу тобі доведеться вдовольнитися тим, що так вважають усі інші в місті.

На Міру складно справити враження. Ця її риса водночас і найбільше приваблювала Петера, і найбільше дратувала. Він намагається підшукати інші аргументи, але Міра лише награно драматично зітхає, кладе ключі від «вольво» на кухонний стіл і, випроставши руку перед чоловіком, стискає долоню в кулак.

— Окей. Тоді граємо в «камінь-ножиці-папір».

Петер хитає головою, намагаючись не розсміятися.

— Тобі що, вісім років?

Міра здивовано зводить брови.

— Ти що, слабак?

Петерова усмішка вмить зникає, він прикипає до Міри поглядом і стискає кулак. Міра вголос рахує до трьох, Петер зробив папір, а вона затримується на пів секунди і швидко показує пальцями ножиці. Петер обурено скрикує, але Міра вже схопила ключі і вийшла в передпокій.

— Але ж ти ШАХРУВАЛА!

— Любий, треба вміти програвати. Діти, бувайте і чемно слухайтесь тата! Добре, просто слухайтесь!

Петер далі стоїть у кухні і кричить:

— Навіть не думай піти! Шахрайка!

Він повертається до календаря, почепленого на холодильник:

— АЛЕ Ж ТУТ НІЧОГО НЕ НАПИСАНО ПРО АВТОМО…

За Мірою зачиняються вхідні двері. Чути, як заводиться «вольво». Ана стоїть на кухні і всміхається зі слідами смузі навколо рота.

— Ви хоч раз у чомусь вигравали в неї?

Петер потирає скроні.

— Будь ласка, знайди мого сина з донькою і скажи їм, щоб одягалися й сідали в машину.

Дна запопадливо киває:

— Звичайно! Я тільки поприбираю тут!

Петер благально хитає головою і дістає нову упаковку ганчірок для посуду.

— Ні… Ні, Дно… не треба, будь ласка. Я справді маю підозри, що буде тільки гірше.

Коли регіт у кабінеті затихає, один зі спонсорів похмуро дивиться на гендиректора клубу, стукає кісточками пальців по стільниці й питає:

— То що? З Петером можуть бути проблеми?

Директор витирає чоло і хитає головою.

— Петер робить так, як краще для клубу. Завжди. Ви знаєте.

Спонсор встає, защіпає піджак, допиває каву.

— Ну, що ж. У мене зараз інша зустріч, але маю надію, ти поясниш йому, про що йдеться. І нагадаєш, з яких грошей йому виплачують зарплату. Ми всі знаємо його ставлення до Суне, але не можна допустити, щоб ЗМІ дізналися, що в нас тут внутрішній конфлікт.

Гендиректор не мусив нічого відповідати. Ніхто краще за Петера не розумів, що означає «поза стінами — пильнуй». Клуб для нього — передусім. Навіть сьогодні, коли йому накажуть викинути з клубу Суне.

Чому люди переймаються спортом?

Можливо, все залежить від того, хто ти. І звідки.

Ніхто не знає точно віку Суне — він з тих чоловіків, які виглядають на сімдесят упродовж принаймні двадцяти останніх років, та й сам він не пам’ятає, скільки років пропрацював тренером основної команди. З віком він став нижчим, від стресу й неправильного харчування потовстішав, і тепер обрисами нагадував сніговика. Сьогодні Суне прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай, але, заховавшись, стоїть на узліссі перед льодовою ареною, поки група чоловіків виходить з будівлі. Він чекає, поки вони розсядуться по своїх автомобілях і зникнуть звідси. Не тому, що йому соромно, а тому, що не хоче присоромити цих чоловіків своєю появою. Більшість із них він знав усе їхнє життя, для багатьох був тренером. Тепер вони хочуть вигнати Суне, а на його місце поставити тренера молодіжної команди — і цю таємницю погано приховує ціле місто. Нема потреби просити Суне не влаштовувати відкритого конфлікту: він ніколи не поведеться так із клубом і знає, що цього разу йдеться про щось більше, ніж просто хокей.

Бйорнстад — бідна частина великого лісу, але тут ще залишилася жменька багатіїв. Вони врятували клуб від банкрутства і тепер хочуть повернути свої вкладення: юніори мають очолити марш в еліти. Завтра вони виграють півфінал молодіжного турніру, а наступних вихідних — фінал. І влада комуни, коли буде планувати відкриття нової хокейної школи, вже не зможе ігнорувати місто з найкращою молодіжною командою. Для цього міста клуб став осердям планів на майбутнє: після нової спортивної школи побудують нову льодову арену потім — конференц-зали і торговий центр. Хокей стане чимось більшим за просто хокей, він дасть місту туризм, появу нових брендів і вкладення капіталу. Дасть змогу вижити.

Тому клуб є не просто клубом, а королівством, за владу в якому ведуть боротьбу найсильніші чоловіки в лісі, і для Суне там більше нема місця. Він дивиться на арену. На це він віддав усе своє життя. У Суне нема ні сім’ї, ні хобі, нема навіть собаки. Скоро він стане безробітним і не знає, як тоді йому жити — та й заради чого? І все ж він нікого не може звинувачувати — ні гендиректора клубу, ні тренера молодіжної команди, ні, тим паче, Петера. Бідолашний Петер, мабуть, навіть нічого не знає, але вони змусять його провести це звільнення, стати тим, хто здійме сокиру, а потім буде давати пояснення для журналістів. Тому що всі повинні мати певність, що клуб залишається одним цілим, а поза його стінами справді пильнують.