Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Чому ти ТАК кажеш? Лео, чому вона ТАК каже? — не затихає її батько спереду.

— Тату, можеш просто зупинити авто? Або хоча би зменшити швидкість — цього достатньо, — просить Майя.

Ана тим часом завзято штурхає Лео в плече.

— Окей, Лео, тоді так. Що вибираєш: більше ніколи не грати в хокей чи більше ніколи не грати в комп’ютерні ігри?

Лео коситься на батька. Ледь присоромлено кашляє. Починає відстібати ремінь і тягнеться до ручки дверей. Петер з розбитим виглядом хитає головою:

— Навіть не думай відповідати, Лео. Навіть не думай.

Міра сидить у «вольво», залишаючи позаду Бйорнстад. Вона чула, як зранку Петер блював у ванній. Ось що в цьому місті відбувається з дорослими чоловіками через спорт. Що ж тоді говорити про сімнадцятирічних юніорів, які завтра грають матч? Жінки у Бйорнстаді мають старий добрий жарт: «Якби ж то мій чоловік дивився на мене так, як дивиться хокей». Міра ніколи не сміялася з цього, бо занадто добре знала, на якому ґрунті виріс цей жарт.

Вона знає, що говорять про неї місцеві чоловіки, знає, що їй далеко до образу поступливої дружини спортивного директора, яку вони хотіли бачити, коли Петера взяли на роботу. Вони сприймають клуб не просто як роботодавця, а як армію: її солдати будь-якої миті повинні мобілізуватися, щойно почують клич, а їхні сім’ї мають гордо стояти у дверях і махати їм на прощання. Уперше Міра зустріла директора клубу на турнірі з гольфу, який влаштовували спонсори; той на прийомі перед вечерею всунув їй у руку порожній келих. У директоровому світі хокею існувало так мало жінок, що, побачивши не знайому йому Міру, він просто подумав, що вона офіціантка.

Зрозумівши свою помилку, директор лише розсміявся, так наче Міра повинна була сприйняти цю ситуацію як кумедну Зауваживши протилежну реакцію, він зітхнув: «У тебе взагалі нема почуття гумору?». А дізнавшись, що Міра збирається продовжувати кар’єру одночасно з Петером, він здивовано видихнув: «А хто ж тоді буде займатися дітьми? Їх же треба годувати груддю!». Міра справді з усіх сил старалася змовчати. Ну, може, не «справді», але вона переконана, що «старалася». Але врешті повернулася до директора клубу, багатозначно вказала на його товсті, як ковбаски, пальці, що вчепилися в канапку з креветками, а потім на його живіт, що випирав з сорочки, щосили натягуючи ґудзики, і сказала: «Я тут подумала: а може, ви ними й займетеся? У вас навіть груди більші за мої».

Коли наступного разу влаштували турнір з гольфу, з запрошень забрали слова «разом із партнером». Чоловічий хокейний світ став більшим, а жіночий — меншим, і ніщо так не доводило Мірину любов до Петера як те, що вона не поїхала того вечора до льодової арени і не вмазала декому. Міра засвоїла, що у Бйорнстаді треба бути товстошкірою — це допомагає і від холоду, і від принижень.

Відтоді минуло десять років, і з часом вона виявила, що суттєво полегшує існування ще й класна магнітола в автомобілі. Міра додає гучності. Грає «гучніше-плейліст» Майї та Лео, і не тому, що Мірі подобається ця музика, а тому, що так вона відчуває себе ближче до дітей. Поки діти маленькі, здається, що це мине, і всередині все не стискатиметься від докорів сумління, коли щоранку їдеш з дому. Але насправді не минає — стає тільки гірше. Тому в мами у телефоні улюблена музика дітей — списки пісень, кожну з яких вони вибрали, коли, почувши мелодію на радіо, зразу кричали: «Гучніше!». Міра слухає пісні так голосно, що від басів аж вібрує обшивка дверцят, — і все тому, що тиша в лісі часом зводить її з розуму. Одразу по обіді небо нависає над деревами, і так майже цілий рік, а людині, яка виросла у великому місті, до цього важко звикнути, бо природа для неї завжди була хіба картинкою на заставці.

У Бйорнстаді всі ненавидять великі міста — це й не дивно: люди весь час розлючені, що всі природні ресурси є в лісі, але всі гроші опиняються деінде. Іноді здається, що місцевим саме тому й подобається настільки непривітний клімат — бо абихто не витримає тутешнього життя, і це нагадує їм про власну силу й витривалість. Перша приказка, яку Петер розказав Мірі: «Ведмеді серуть у лісі, інші серуть на Бйорнстад, а Бйорнстаду насрати на всіх».

До певних речей Міра вже звикла, а от дечого ніколи не зможе збагнути. Наприклад, чому в місті, де всі ловлять рибу, нема жодного суші-ресторану, або чому настільки міцні люди, що живуть у таких кліматичних умовах, де ледве витримують дикі звірі, ніколи не можуть прямо сказати те, що думають? Мовчання у Бйорнстаді завжди супроводжує сором. Міра пам’ятає, що відповів Петер на її запитання, чому місцеві так ненавидять мешканців великих міст: «Ті люди не мають сорому». Петера завжди хвилювало, що думають люди, і він просто розривався на шматки, якщо Міра купувала задороге вино, коли їх запрошували до когось на вечерю. Саме з цієї причини Петер не хотів переїжджати в одну з тих дорогих вілл на Височині, хоч із зарплатою Міри це було можливо. Вони залишалися у своєму маленькому будинку в центрі міста через банальну ввічливість, і Петер не поступався, попри Мірині приманки, що в нього буде «більше місця для вінілових платівок».