Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Рано чи пізно кожна команда мусить вирішити, чого вона насправді хоче досягнути, і Бйорнстад більше не хоче просто грати. Вони поставлять замість Суне тренера молодіжної команди через одну просту причину: коли Суне напередодні матчу виголошує промову перед своїми гравцями, він довго розповідає їм, що грати треба з душею. А коли до роздягальні заходить тренер молодіжної команди, він каже лише одне слово — «Перемога». І юніори перемагають. Так триває вже десять років.

Просто Суне вже не впевнений у тому, що в хокейному клубі мають бути тільки такі гравці — хлопці, які ніколи не програють.

Невеликий автомобіль котиться щойно прочищеними дорогами. Майя притуляється чолом до скла з таким відчаєм, на який здатна лише п’ятнадцятирічна дівчина. Десь на Півдні зараз весна, а в Бйорнстаді, здається, є лише дві пори року. Зима тут — це щось настільки звичне, що всі відчувають здивування, коли настає літо. Ніхто не встигає звикнути до сонячного світла за ті два-три місяці, відведені на тепло, а коли воно зникає, решту року здається, що так само можна було б жити десь під землею.

Ана клацає пальцями біля самого вуха Майї.

— От чорт! — вигукує Майя і розтирає обличчя.

— Мені нудно! Давай зіграємо! — нетерпляче просить Ана.

Майя зітхає, але не протестує. Тому що вона любить цю придуркувату Ану, яка сьорбає свої смузі, і тому що їм п’ятнадцять років, а мама постійно нагадує: «Майє, ніколи в житті у тебе не буде таких друзів, як зараз. Навіть якщо ви залишитеся друзями на все життя. Все одно буде не так, як зараз».

— Окей, тоді так: хочеш бути сліпою, але так, бляха, класно битися, або глухою, але завал яко…

— Сліпою, — без вагань відповідає Майя.

Це улюблена гра Ани, вони бавляться в неї з дитинства. У цьому відчувається якась певність: попри все, є речі, з яких не виростаєш.

— Ти ж навіть не дослухала далі! — обурюється Ана.

— Та ну нафіг. Я не зможу жити, якщо не чутиму музики, але нічого не станеться, якщо не побачу твою замурзану пику.

— Дурепа, — зітхає Ана.

— Тупачка, — хмикає Майя.

— Окей, тоді так: що краще — щоб у тебе в носі завжди були шмарклі чи щоб у твого хлопця завжди були шмарклі?

— Краще, щоб у мене.

— Ну, знаєш, це багато про тебе говорить.

— Якщо ти таке питаєш, то це багато говорить про тебе.

Ана намагається копнути Майю по нозі, але та вже вивернулася і сильно стусонула подругу по руці. Ана скрикує, і вони обидві заходяться сміхом. Над самими собою.

Коли тобі п’ятнадцять, ти маєш друзів. Потім таких уже не буде.

На передньому сидінні автомобіля, з відточеною за все життя технікою ігнорування частоти звукових хвиль від старшої сестри і її найкращої подруги, Лео обертається до тата і запитує:

— Ти сьогодні прийдеш до мене на тренування?

— Так… я постараюся… мама точно прийде! — відповідає Петер.

— Мама завжди приходить, — каже Лео.

Дванадцятирічний хлопчик просто констатує факт, аж ніяк не звинувачуючи батька. Але Петер однаково почувається винним. Він так часто поглядає на годинник автомобіля, що врешті стукає по ньому рукою, щоб пересвідчитися, що він справний.

— Ви що, нервуєте? — питає з заднього сидіння Ана таким тоном, від якого хочеться жбурлятися всім, що потрапить під руку, якщо ти вже й справді нервуєш.

— У мене зустріч, Ано. Дякую, що запитала.

— З ким? — не вгаває Ана.

— З генеральним директором клубу. Треба поговорити про завтрашній матч юніорів.

— Чорт, як усі вже замахали з цим матчем… Ви що, не розумієте — це просто дурна гра? Ніхто всерйоз навіть не переймається!

Ана жартує: вона обожнює хокей. Але Майя миттю шипить:

— Не смій казати йому таке сьогодні!

— Він здуріє! — докидає Лео.

— Що таке? Хто здуріє? — перепитує Петер.

Майя швидко нахиляється вперед:

— Тату, не треба підвозити нас аж до самої школи. Можеш зупинитися тут!

— Та нічого, я довезу, — не поступається Петер.

— Тобі — нічого, а от мені… — стогне Майя.

— А це що має означати? Ти мене соромишся?

Ана послужливо докидає:

— Так!

Лео й собі встряває:

— А ще вона не хоче, щоб хтось тебе бачив, бо тоді всі в її класі будуть підходити і розпитувати про хокей.

— То й що тут такого? Ми живемо в місті, де хокей — це все! — здивовано вигукує Петер.

— Але ж усе наше чортове життя не зводиться до хокею, — не поступається Майя, приміряючись відчиняти двері на ходу і вискакувати: сніг іще глибокий, навряд чи вона собі щось зламає — здається, ризик виправданий.