Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Не тринди… — усміхається Амат, але Ліфа хитає головою і, міцно обійнявши свого друга, каже:

— Порви їх, чуваче. Виграй фінал, стань профі і порви їх усіх. Покажи їм, що ти один із нас.

— Можеш сказати хлопцям, що в роздягальні їх чекає сюрприз, — таємничим голосом каже батько Кевіну на вухо.

— Дякую, — відповідає хлопець.

Вони тиснуть один одному руки, другу руку тато кладе синові на плече. Майже обіймає.

Коли Кевін заходить до роздягальні, там уже лунає радісна лайка, товариші по команді скачуть, ніби щасливі новорічні феєрверки. Бубу штурхає Кевіна по спині, іншою рукою ніжно тримаючи свою нову ключку, і репетує:

— Ти хоч доганяєш, скільки вони коштують? Та твій старий просто КОРОЛЬ!

Кевін чудово знає, скільки коштують ці ключки. На підлозі стоїть ціла коробка ключок — для кожного гравця команди.

Після тренування дитячої команди Захаріас виходить останній, він сам збирає конуси й шайби. Останньої миті встигає ухилитися, коли оргскло в нього за спиною раптом гуде від удару. Він дико роззирається: шайба, яка просвистіла над ним, прилетіла не з льоду, а з коридору.

— Обережно, грубасику! — насміхається Лют, тримаючи в руці нову ключку.

Захаріас чудово знає, скільки вона коштує, — підлітки добре запам’ятовують тільки ціни на те, чого не можуть собі дозволити.

— Відсмокчи, — бурмоче він.

— Що ти сказав? — шипить Лют, і його обличчя похмурніє.

— Я сказав: від-смок-чи.

Бубу стоїть у коридорі позаду Люта, він бурмоче, що це «просто жарт», намагається відтягнути його. Нагадує, щоб «подумав про фінал!». Лют начебто заспокоюється і зневажливо пирхає до Захаріаса:

— Гарна ключка! Це твоїй старій соцслужба купила?

Захаріас не схиляє голову, а навпаки.

— А твоя стара приходила сьогодні в роздягальню, начепила тобі захист як завжди, мілі-Віллі? Обережно запхала туди твої яйця, як ти любиш? Вона далі купує тобі розміром більш…

Він не встигає докінчити речення, Лют кидається до нього з ключкою, і якби Бубу не встиг стати між ними, гравець дитячої команди, на два роки молодший за Люта, вирушив би відразу в лікарню. Амат у паніці біжить за ними, і звертається до обох — і до Люта, і до Захаріаса.

— Чорт, ну що ви… ПРИПИНІТЬ! ТА ПРИПИНІТЬ УЖЕ!

Лют сіпає руками так, що Бубу відпускає його, а тоді дивиться оцінювально на Амата, підходить до Захаріаса, вириває в нього ключку і щосили б’є нею об стінку, аж вона ламається. Лют кидає уламки перед Захаріасом і шипить:

— Скажи соцслужбі, щоб наступного разу купили міцнішу. Хтось може поранитися.

Лют обертається і йде в роздягальню, там його зустрічають крики веселощів його товаришів по команді, вони скандують «Ми з Бйорнстада ведмеді!» й вигукують імена один одного.

Амат підбирає уламки ключки. Захаріас не допомагає.

— Вона поламана, ідіот…

Амат, втративши самовладання, накидається на нього з риком:

— Бляха, Зах, ну що з тобою? Що? Що з тобою таке? Чому ти вічно всіх провокуєш?

Захаріас тільки зиркає на нього. Роки їхньої дружби ллються з його очей.

— Щасти тобі сьогодні, суперзірко.

Він іде. Амат іще довго стоїть сам. Коли повертається в роздягальню і викидає уламки старої ключки в кошик для сміття, нова ключка вже чекає біля його місця. Амат уперше в житті отримав нову ключку, а не вживану.

Бубу сідає в автобус за два ряди перед Лютом. Йому чути, як Лют переказує історію про ключку Захаріаса під регіт про «соцпридурка» і «вилупка». Мама Захаріаса зараз на лікарняному. До хвороби вона працювала у відділенні лікарні, де працює мама Бубу. Коли Амат заходить в автобус, Бубу звільняє йому місце поряд.

— Я намагався зупинити його… — бурмоче Бубу.

— Я знаю, — киває Амат, зціпивши зуби.

Обоє пам’ятають тренувальні костюми з написами «Бідностад-Хокей». Це була ідея Люта. Бубу написав. Лют живе на Височині, а Бубу — за одну хвилину пішки від Низини. Бубу хоче щось сказати Аматові, але не встигає додумати, бо вже за мить хтось горлає: «Якого хріна тут роблять копи?», і на стоянку заїжджає поліцейський автомобіль, блокуючи виїзд для автобуса.

Давід запізнюється. Це вперше в житті. Учора він тричі блював, і врешті навіть спробував переконати свою дівчину випити з ним келих вина, щоб трохи заспокоїтися. І це він — той, хто ніколи не п’є. Хто завжди відчував себе чужим у кожній команді, в якій грав, тому що для всіх це, здається, був ритуал — навалитися командою принаймні пару разів на рік. У їхніх очах Давід був трохи ненадійним — тому що він не був готовий заблювати паркет у якомусь готельному барі разом зі своїми братами по команді.