Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Вона пам’ятає, що тоді їй згадався урок фізики у старших класах, на якому йшлося про рідини і холод. Перетворюючись на лід, вода розширюється — про це треба знати, коли будуєш будинок у Бйорнстаді. Улітку в тріщини каменів просочується вода, а коли починається мінусова температура, волога перетворюється на лід, і камінь кришиться. Вона запам’ятає, що так само почувалася, виростаючи молодшою сестрою померлого старшого брата. Дитинство було однією нескінченною розпачливою спробою не розтікатися, не потрапляти в тріщини батьків.

Коли виростаєш так близько біля смерті, знаєш, що для різних людей вона різна, але для тата або мами смерть насамперед — це тиша. У кухні, в передпокої, в телефонній слухавці, на задньому сидінні авто, у п’ятницю ввечері, в понеділок зранку, загорнута в наволочку і зім’яті простирадла, на дні ящика з іграшками на горищі, на маленькій табуретці біля мийки, під вологими рушниками, які вже не валяються на підлозі біля ванної. Діти всюди залишають по собі тишу.

Майя чудово знає, що ця тиша може бути як вода. Якщо пустити її занадто глибоко, вона може перетворитися на лід і розірвати наші серця. Ще там, у поліцейському відділку в Геді, вона знала, що переживе це. Уже тоді вона знала, що її мама з татом — ні. Батьки не зцілюються.

Який небачений сором, жахливий і несусвітній: жертва так часто має найбільше співчуття до інших. Настануть дні, коли Майю запитають, чи розуміла вона наслідки, і вона кивне, і з усіх її почуттів найсильнішим буде почуття провини. За те, що виявилася незбагненно жорстокою до людей, які любили її понад усе.

Вони сиділи у поліцейському відділку. Вона все розповіла. І бачила в очах батьків, як жахливий зміст сказаного знову і знову відлунював у них всередині. Те, що в глибині своєї душі кожна мама і кожен тато найбільше боїться визнати:

«Ми не можемо захистити наших дітей».

На стоянці біля льодової арени стоїть автобус, пофарбований у зелений колір. Тут уже тиснява, всюди стоять батьки, і гравці, і спонсори, і члени правління. Усі обіймаються і махають.

Батько Кевіна під’їздить автомобілем аж до автобуса. Виходить і тисне руки людям, перемовляється з ними. Кевінова мама після довгих вагань обвиває рукою синові плечі. Він не заперечує. Вона не каже, що пишається ним, він не каже, що знає це.

Фатіма засмучено стоїть у коридорі й кілька разів запитує в Амата, чи не сталося щось погане. Він клянеться, що ні. Виходить із дому сам, із ковзанами в руках. Ліфа вже стоїть біля під’їзду, немов давно його чекав. Амат ледь усміхається.

— Ти що, хочеш позичити гроші? Ти ж ніколи на мене не чекаєш.

Ліфа сміється і піднімає руку, вони з Аматом стукаються кулаками.

— Порви їх! — наказує Ліфа.

Амат киває. Вагається, ніби хоче ще сказати, але передумує. Натомість запитує:

— А де Зах?

Ліфа дивується.

— На тренуванні.

Амат весь червоніє від сорому. То виходить, ось як швидко він забув, щойно потрапивши до юніорів, що в цей час завжди тренується дитяча команда. Ліфа знову піднімає кулак, але передумує й міцно обіймає свого друга дитинства.

— З Улоговини ти перший, хто грає з юніорами.

— Ну, але ж Беньї теж з Улоговини… — робить спробу Амат, але Ліфа трясе головою:

— Беньї живе у віллі. Він не один із нас.

Амат думає, що Ліфі видно будинок Беньї зі свого балкона, але це не аргумент. Ліфа приїхав у Бйорнстад через кілька років після Амата, його сім’я спершу жила в Геді, але тутешні квартири були дешевші. Пару років він грав у хокей із Аматом і Захаріасом, а потім його старший брат сказав йому покинути тренування. «Це ж, бляха, спорт для снобів, тільки багатенькі діти грають у хокей, — сказав брат. — Вони будуть ненавидіти тебе, вони ненавидять нас і не захочуть, щоб хтось звідси став кращим за них». Він мав рацію, малими вони наслухалися цього і в роздягальні, і на арені. У Бйорнстаді тобі не дозволять забути, звідки ти родом. Амат і Захаріас вистояли, а Ліфа — ні. Якось, коли вони вчилися в середній школі, кілька старших гравців прокралися в роздягальню й написали їм на тренувальних костюмах «Бідностад-Хокей» замість «Бйорнстад-Хокей».

Усі хлопці знали, хто це зробив. Ніхто нічого не сказав. Але після цього Ліфа більше не грав. Тепер він стоїть біля багатоквартирного будинку в Улоговині, зі сльозами на очах обіймає Амата і шепоче:

— Учора біля мого під'їзду грали кілька хлопчисьок, років шести-семи. Вони вдавали з себе своїх кумирів. Один був Павел Дацюк, другий — Сідні Кросбі, третій — Патрік Кейн… А знаєш, що закричав четвертий? Він крикнув: «Я — АМАТ!».