Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Тато киває і дивиться на годинник. Іде забрати портфель.

— Сподіваюся, ти не думаєш, що фінал дає тобі право не віддаватися на сто відсотків у школі цього тижня.

Кевін хитає головою. Тато майже готовий торкнутися його щоки. Майже готовий запитати про червоні сліди на шиї. Але лише прокашлюється і каже:

— Кевіне, люди в цьому місті тепер спробують вчепитися за тебе ще міцніше, тому пам’ятай, що вірус заражає людину. Ти повинен мати імунітет. Фінал — це не лише хокей. Це те, який з тебе буде чоловік. Той, хто бере те, на що заслуговує, чи той, хто стоїть у кутку і чекає, поки хтось йому подасть бажане.

Тато йде, не чекаючи відповіді, а син так і стоїть із подряпинами на руці й істеричним бухканням пульсу на шиї.

Мама чекає на кухні. Кевін здивовано глипає на неї. На столі щойно приготований сніданок. Пахне хлібом.

— Я… ех, така дурниця, напевно… але я вирішила зранку не піти на роботу, — каже вона.

— І чому? — дивується Кевін.

— Я думала, що ми могли б… посидіти. Ми вдвох. Ну… поговорити.

Кевін уникає маминого погляду. Вона так благально дивиться на нього, що він цього не витримує.

— Мам, мені треба до школи.

Вона киває, прикусивши губу.

— Так-так. Звичайно… це по-дурному. Я зробила дурницю.

Їй хочеться піти за ним і поставити мільйон запитань. Уночі вона знайшла в сушарці простирадло, а він у цьому домі навіть шкарпетки собі не прав. Там також лежала футболка з плямами крові, які не до кінця відіпралися. Коли він зранку забивав у саду свої шайби, вона зайшла до його кімнати. На підлозі лежав ґудзик від блузки.

Вона хоче піти за ним, але не знає, як розмовляти з майже дорослим чоловіком крізь зачинені двері ванної. Зібравши портфель, сідає в автомобіль і аж через пів години їзди зупиняється в лісі. Там вона сидить аж до обіду, щоб на роботі ніхто не запитав, чому вона приїхала так рано. Вона ж попередила всіх, що сьогодні зранку побуде зі своїм сином.

Міра стоїть, поклавши руку на двері до кімнати Майї, але більше не стукає. Донька вже казала, що застудилася, а Міра не хоче перетворюватися на таку маму, як то буває. На балакучу, некльову, розтривожену, «маму-квочку». Вона не хоче знову стукати, щоби просто запитати, чи, може, ще щось сталося? Так не робиться: п’ятнадцятирічна дівчинка відразу замовкне, почувши слова «хочеш поговорити?». Не можна просто відчинити двері й запитати, чому раптом Майя почала сама прати свій одяг. За кого Міра себе має? Вона що, служба безпеки?

Міра не триндить, не тривожиться і не квокче, вона кльова мама. Просто сідає собі в автомобіль і рушає. Проїхавши сорок п’ять хвилин, зупиняється в лісі. Сидить сама серед темряви і чекає, коли відпустить тягар, що тисне на груди.

Лют відчиняє двері, вигляд у нього такий, ніби перед ним — торт.

— Кевін! Опа! То як… чи…?

Кевін нетерпляче киває йому:

— Готовий?

— До чого? В школу? Зараз? З тобою? То… ми разом ідемо? Разом із тобою?

— Ти готовий чи ні?

— А де Беньї?

— Плювати на Беньї, — шипить Кевін.

Лют просто шокований, роззявив рота і навіть не знає, що сказати. Кевін нетерпляче закочує очі.

— Ти на причастя чекаєш, чи що? Бляха, стули рота і ходімо вже.

Лют похапцем одягається, стараючись не переплутати, яку ногу в який черевик запхати, а верхній одяг натягнути на більш-менш правильні частини тіла. Кевін ні слова не каже всю дорогу, аж поки його дебелий товариш по команді не дістає, засяявши, сотню.

— То я, здається, винен тобі, чи як?

Коли Кевін бере гроші, Лют не стримується й хихоче. Кевін намагається виглядати байдуже, коли каже:

— Але тримай рота на замку, окей? Сам знаєш, які ці дівки.

Лют іще ніколи не відчував такої ейфорії — і все через можливість зберегти таємницю капітана його команди.

У Майї дзвонить телефон, вона всім серцем сподівається, що це Ана, але це знову Амат. Вона ховає телефон під подушку, ніби хоче задушити його. Звідки їй знати, що відповісти Амату, до того ж вона розуміє, що йому понад усе хочеться, щоб виявилося, що він узагалі нічого не бачив. Може, якщо вона не відповідатиме на дзвінки, вони обоє навчаться вдавати, ніби нічого не сталося. Ніби то було просто непорозуміння.

Майя викручує батарейки з усіх протипожежних сигналізацій, відчиняє всі вікна, а тоді кидає блузку на підлогу в душі й підпалює. Одразу після цього підпалює упаковку з йогуртом, тільки вершечок, і залишає на кухонному столі. Коли її мама, жінка з нюхом голодного гризлі, прийде додому і запитає, чому пахне паленим, вона зможе пояснити, що ненароком перевернула на гарячу плиту упаковку з йогуртом.