Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Після сказаного між ними западає непорушна тиша. Аж коли Петер відсуває по барній стійці порожнє горнятко і встає, стара вдова допиває своє віскі й крехкоче:

— Єдине, що дає нам спорт, — це мить. Але, дідько би взяв, хіба життя — не така сама мить?

Найкращий психолог у місті.

Міра збирає спорядження Лео, складає його випрані речі, пакує сумку і ставить у передпокої. Йому вже дванадцять — міг би й сам зібратися, їй це відомо. Але вона також знає, що їй доведеться підкинути його на тренування, а тоді відразу повертатися додому і забирати половину речей, які він забув спакувати. Закінчивши, Міра встигає ще пів години посидіти за комп’ютером. Коли Лео ходив до початкової школи, вчителька розповідала на зустрічі з батьками, що на запитання, ким працюють його батьки, Лео відповів: «Мій тато працює в хокеї. А моя мама працює, коли пише мейли».

Міра готує каву, позначає пункти у своїх списках і в календарі, глибоко вдихає. На грудях у неї камінь. «Панічні атаки», — сказав психолог пів року тому, і Міра більше ніколи до нього не прийшла. Їй соромно. Хіба в неї недостатньо щасливе життя, хіба вона не задоволена тим, що має, і як їй пояснити ці слова своїй сім’ї? «Панічні атаки» — що це взагалі таке? Адвокатка, дружина спортивного директора, мама хокеїста — сили небесні, та ж вона обожнює все це, але часом дорогою на роботу або додому зупиняє авто посеред лісу і плаче у темряві. Тоді Міра згадує свою маму — як вона витирала своїм дітям сльози зі щік і шепотіла: «Ніхто не казав, що жити легко». Бути батьками — це наче стати надто малою ковдрою: як би ви не старалися всіх накрити, завжди залишиться хтось, хто змерзне.

Міра будить Лео годині о восьмій, сніданок уже на столі, за пів години вона відвезе його на тренування. Потім повернеться додому, забере Ану і Майю — втрьох вони попрацюють у кафетерії під час матчу юніорів. Після цього Лео треба підвезти до друга, а Майю, звісно, до подруги. Міра сподівається, що після всього Петер встигне повернутися з роботи, щоб їм залишився час випити вина і, можливо, з’їсти шматок розмороженої лазаньї ще до того, як він засне від утоми, а вона сяде до півночі відповідати на мейли з папки «Вхідні», яким нема кінця-краю. Завтра неділя, треба випрати хокейну форму, зібрати сумки, розбудити малих. У понеділок знов на роботу, а робота, чесно кажучи, зійшла на пси останнім часом. Відколи Міра відмовилася від посади керівника, вимоги до неї — яка іронія! — посилилися. Вона знає, що їй дозволяють приходити останньою зранку і йти першою ввечері лише тому, що вона найкраща у своїй справі. Але Міра вже давно не має такого відчуття — що вона на висоті. У неї нема часу. Вона не встигає.

Поки діти були малими, Міра не розуміла, чому інші батьки втрачають розум на трибунах льодової арени, але тепер сама такою стала. Дитяче хобі вже не лише дитяче, з кожним роком батьки вкладають у нього стільки годин, жертвують стільки грошей, що важливість цієї справи в’їдається навіть у дорослі мізки. Хобі починає символізувати щось інше, воно компенсує або посилює наші власні невдачі. Міра знає, що це звучить безглуздо, вона знає, що це лише безглуздий матч у безглуздому спорті, але сьогодні у глибині душі вона теж аж до нудоти хвилюється за Петера, за юніорів, за клуб і місто. У глибині душі вона теж прагне здобути в чомусь перемогу.

Минаючи кімнату Майї, вона підбирає з підлоги одяг і, зачувши, що донька стогне уві сні, кладе руку їй на чоло. Гаряче. Через пару годин вона, на Мірин подив, за власним бажанням і навіть завзято скаже, що хоче поїхати на льодову арену Зазвичай Майя може вдавати з себе велику мученицю, використовуючи будь-який привід — мало не посічені кінчики волосся, — аби лиш не йти на хокей.

Потім мама ще тисячу разів пошкодує, що не змусила доньку залишитися вдома.

Стільки всього може завдати нам, людям, болю, а ми й не знаємо чому. Можливо, тривога — це внутрішня гравітація, яка стискає душу Беньї завжди легко засинає, але спить погано, він прокидається у день матчу з самого ранку, але не від хвилювання — для цього вже немає місця всередині. Він виїздить з дому ще до того, як прокинеться мама, залишає велосипед на узліссі й останні кілометри до притулку Адрі йде пішки. Сидить у дворику і гладить собак, поки не приходять його дві інші сестри, Катя і Ґабі. Вони цілують меншого брата у маківку, потім виходить найстарша сестра, дає йому міцного потиличника усією долонею і запитує, чи правда, що він назвав вчительку «солоденька». Беньї ніколи не обманює Адрі. Вона ще раз штурхає його по потилиці, а тоді з такою самою силою цілує і шепоче, що любить його і що з ним ніколи не трапиться нічого поганого, але якщо вона ще раз почує, що він так звертається до вчительки, то приб’є його на місці.