Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— На ремонт піде дві години. Якщо хочеш забрати її о дев’ятій, Бубу нема чого починати до сьомої. От і поспить.

Петер відкриває рота, але нічого не каже. Матч матчем, але завтра ця сім’я має якось заробляти на життя. Бубу добрий захисник, але до професіонала йому далеко. Крім нього, в сім’ї ще двоє молодших дітей, світова економіка на них не зглянеться. Ведмеді серуть у лісі, а інші серуть на Бйорнстад.

Кабан пропонує підвезти Петера додому, але тому краще пройтися. Треба заспокоїти нерви. Петер минає фабрику, де все менше працівників. Іде повз великий супермаркет, через який закрилися малі крамниці. Виходить на шлях, що веде до центру міста, і повертає на вулицю з магазинами. З кожним сезоном вона стає все коротшою.

Рамона вже дожила до пенсійного віку, але перевага власного пабу в тому, що ніхто не змусить тебе перестати працювати. Вона стала власницею «Хутра» після своєї матері, а та отримала паб від свого батька. Усе залишалося без змін, хіба що Рамонин дід курив у пабі, а Рамона виходила курити надвір. Три сигарети ще перед сніданком, останню вона прикурює від вогника попереднього недопалка. Хлопці, які щовечора приходять сюди грати у більярд і пити пиво в кредит, ніжно називають Рамону «матінка Мальборо». Своїх дітей у неї нема: Гольґер не міг їх мати та й, можливо, ніколи того не потребував. Він казав, що єдина його сім’я, крім Рамони, це спорт. Одного разу хтось запитав Гольґера, чи є хоч один вид спорту, який йому не подобається, і він відповів: «Політика — треба, щоб її перестали показувати по телевізору». Якби горів будинок, Гольґер спершу врятував би Рамону, а вона би припильнувала, щоб не забути схопити до рук абонемент на сезон у «Бйорнстад-Хокей». Безглуздий спорт, який об’єднував їх. Його гучний сміх і теплі доторки, коли він стискав її долоні пальцями, — це те, що так і лишилося на трибунах. Курила Рамона, а на рак захворів він. «Хвороба, що мене мучить, — така іронічна», — безжурно заявляв Гольґер. Рамона забороняє говорити, що він «помер», — вона каже, що Гольґер пішов він неї, бо саме так вона сприймає те, що сталося. Як зраду. Коли його не стало, вона залишилася стояти у снігах, така беззахисна, ніби дерево без листя й кори.

Рамона навчилася жити день за днем. Мусиш звикати. Увечері, коли на фабриці закінчується зміна, «Хутро» заповнюють молоді чоловіки, яких Рамона кличе «хлопчики», але поліція і клуб називають їх гіршими словами. Ті чоловіки здатні на великі паскудства, але вони люблять Рамону так, як любив її лише Гольґер, і вона захищає їх часом аж занадто, і сама це знає. Народ у Бйорнстаді жорсткий, і від умов життя її хлопчики не стають м’якшими, але вони — усе, що залишилося їй від Гольґера, спогади, до яких вона ще насмілюється наближатися.

Смерть дивно й незрозуміло впливає на люблячі серця. Рамона далі живе у квартирі над пабом, хтось із хлопчиків, які водять вантажні автомобілі з товарами аж до складів супермаркету, купує там для неї продукти, бо невелика крамниця на іншому боці вулиці тепер зачинилася, а стара жінка виходить за межі свого будинку не далі ніж до попільнички. Минуло одинадцять років, відколи Гольґер пішов від неї, але на кожному матчі основної команди, навіть якщо всі квитки розпродані, на трибуні залишають два порожні крісла.

Петер бачить її ще здалеку. Вона чекає на нього.

— Ви, пане, щось шукаєте? — питає Рамона.

Років їй побільшало, але вона залишається подібною на свій паб — вони взагалі завжди однакові. Ті, кому не подобається, що «Хутро» вечорами дає притулок місцевим бандюкам, говорять, що Рамона — неприємна баба з соціальними фобіями, яка скоро втратить глузд, але попри те, що Петер тепер рідко тут буває, щоразу, зазирнувши до пабу, йому здається, ніби він повертається додому після довгої подорожі.

— Ще не знаю, — усміхається він.

— Хвилюєшся перед матчем?

Петер може не відповідати. Рамона гасить черевиком третю сигарету, кладе недопалки в пакет і запрошує всередину:

— Віскі?

Петер дивиться на небо. Місто рано прокидається, і навіть сонце, здається, планує зійти раніше. Людей пробуджує мрія, що матч юніорів змінить їхнє життя. Можливо, після нього місцева влада знову помітить їхні ліси? Побудує тут хокейну гімназію, і, може, навіть торговий центр? Змінить опис маршруту на «продовжуйте рух, минаючи Гед» замість того, що є зараз — «якщо ви дісталися Бйорнстада, то проїхали задалеко». Петер стільки часу переконував у цьому інших, що вже й сам не знає, чи вірить у це.