Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Петер уже стільки разів чув, що цьому хлопцеві варто закінчувати гру, що в нього немає жодного шансу, і ось він на льоду. Ніхто так тяжко не боровся за цей шанс, як Амат, і він отримав його від Давіда саме сьогодні. Звичайна у своїй простоті мрія, а сьогодні Петер потребував мрії.

Після побаченого Суне киває задоволено і, разом з тим, зі смутком. Повертається до свого кабінету, замикає двері. Увечері він проведе одне з останніх тренувань основної команди; коли сезон закінчиться, він піде додому і в глибині душі бажатиме того, чого усі ми бажаємо, коли доводиться щось покидати: щоб усе загорілося. Щоб без нас нічого не працювало. Щоб ми були незамінні. Але нічого не станеться, льодова арена далі стоятиме на своєму місці, і клуб житиме далі.

Амат поправляє шолом і в’їжджає прямісінько в гущу поєдинку, його силою збивають на лід, але він умить піднімається. Знову збивають з ніг, і знову він піднімається. Петер відхиляється на кріслі й усміхається на всі зуби — за словами Міри, так буває лише тоді, коли він поринає у сон після двох гарячих канапок із сиром і половини келиха червоного вина. Він дозволяє собі ще п’ятнадцять хвилин, а тоді повертається до кабінету. На серці йому полегшало.

Фатіма стоїть у туалеті й розпрямляє спину, обережно і повільно, щоб ніхто не почув, як вона стогне від болю. Буває, вранці їй доводиться буквально скочуватися з дивану, бо м’язи відмовляються підтримувати тіло. Вона старається це приховувати, в автобусі завжди пускає свого хлопчика сідати ближче до виходу, аби він повертався в інший бік, коли вони встають, і не бачив її обличчя. У кабінетах непомітно залишає звисати довгі краї сміттєвих пакетів у кошиках, щоб не нахилятися так низько, аби схопити їх під час прибирання. Щодня вона вигадує нові способи полегшити собі завдання.

Фатіма зазирає до кабінету Петера і перепрошує, хоча якби вона нічого не сказала, Петер узагалі б її не помітив. Він піднімає погляд від паперів, дивиться на годинник і дивується:

— Фатімо, дорога, що ви тут робите?

Вона налякано відступає на два кроки.

— Вибачте! Не хотіла вам заважати, я тільки збиралася забрати сміття й полити квіти, я можу прийти пізніше, коли ви підете додому!

Петер чухає голову. Сміється.

— То вам ще ніхто не сказав?

— Що?

— Про Амата.

Петер надто пізно розуміє, що не можна говорити такі слова матері. Вона ж одразу подумає, що з її сином або сталося жахливе нещастя, або що його забрали в поліцію, — у голові матері чи батька тільки крайнощі, коли запитати «а ви знаєте, що з вашою дитиною?».

Петеру доводиться м’яко взяти Фатіму за плечі й провести коридором аж на трибуну. Минає добрих пів хвилини, поки вона усвідомлює побачене. Фатіма затуляє обличчя долонями і плаче. Той хлопчик на тренуванні юніорської команди, на голову нижчий від усіх інших. Її син.

Вона ще ніколи не тримала спину так рівно. Зараз вона могла би пробігти тисячу миль.

Юніори поводяться спокійно: їм сказали грати, викладаючись на сімдесят п’ять відсотків, ніхто не хоче отримати травми перед матчем. Амат не може дозволити собі такої розкоші, він кидається в кожне зіткнення, притискає леза ковзанів так, ніби хоче закопати себе аж під бетон. Його старання не дають жодного результату. Юніори налітають на нього і штурхають, притискають до бортика, б’ють ключками по зап’ястях і вишукують кожне слабке місце у кожній точці його тіла, щоб дошкулити йому. Амата б’ють ліктем по шиї, він безпомічно падає на руки й ноги і помічає, як перед ним гальмують Лютові ковзани: він не встигає заплющити очі — та отримує крижаний душ, що б’є по щоках. Від Давіда не чути ні звуку. Минає три чверті години, Амат спітнілий, і втомлений, і розлючений настільки, що лише титанічним зусиллям волі стримується від крику: «Чому я тут?! Чому ви взяли мене сюди, якщо однаково не даєте мені грати?». Амат чує посміювання за своєю спиною. І знає, що сміх тільки наростатиме.

— Я ж казав. Він занадто слабкий, — пирхає Бенґт, коли Амат усоте ледве зводиться на ноги.

Давід дивиться на годинник.

— Спробуємо «один-на-один». Амат проти Бубу, — командує він.

— Це жарт? Амат грає на другому тренуванні поспіль, він ледь дихає!

— Приготуй їх, — відповідає Давід.

Бенґт знизує плечима і дме у свисток. Давід залишається стояти біля бортика. Він знає, що має конроверсійні погляди на хокей, і знає, що повинен далі здобувати перемоги, щоб клуб дозволяв йому втілювати свій підхід. І це єдине, про що він турбується. Не буває переможців без переможених, жодна зірка не народжується, якщо не пожертвувати кимось із колективу.