Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Я б випив кави, — каже він Районі.

Вона, хрипко реготнувши, суне вниз сходами до пабу.

— Так воно буває з синами, батьки яких занадто полюбляли віскі: вони або напиваються безперестанку, або ніколи не п’ють. Проміжного варіанту в таких сім’ях нема.

Поки Петерові не виповнилося вісімнадцять, він бував у «Хутрі» більше разів, аніж за все життя опісля. Йому доводилося забирати звідти свого старого, а часом і допомагати йому тягатися з котримсь із його гедівських кредиторів. Відтоді бар майже не змінився. Трохи менше несе тютюновим димом, але якщо подумати, чим ще може смердіти в підвальному барі, то тютюновий дим здасться найменшою з бід. Зараз у пабі порожньо, Петер ніколи не приходить сюди у вечірній час, бо це не найкраще місце для спортивного директора клубу, основна команда якого вічно не дотягує. Старі чоловіки в барі завжди мали що сказати, а від молодих тепер можна отримати і щось відчутніше за міцні словечка. Деякі мешканці цього міста ніби весь час носять насильство під шкірою — замолоду Петер цього ніколи не помічав і тому надто гостро відчув по поверненні з Канади. Мовчазний гнів тих, кому нічого не вдавалося ні в хокеї, ані у школі чи з заробітком, і які шукали шляхів до виходу. Зараз їх називають «Група», хоча ніхто не чув, щоб вони самі так себе називали.

Клуб уболівальників хокейної команди завжди називався «Ursus Arctos» — «Бурий ведмідь». Офіційно до нього належать чоловіки, які зависають у «Хутрі», а ще — пенсіонери, виховательки з дитячого садка і молоді батьки на трибунах з сидячими місцями. «Група» існує без членських карток і власних футболок. Це місто занадто мале для великих таємниць, але Петер знає, що навіть у добрі часи в клубі вболівальників було не більше тридцяти-сорока осіб, проте цього цілком вистачає, щоб під час матчів основної команди викликати додатковий поліцейський нагляд задля гарантування безпеки. Гравці, яких набрали з інших міст і чия гра, здавалося, не дотягувала до оплати, раптом з’являлися у кабінеті Петера з наміром розірвати контракт і поїхати геть. Журналісти з місцевої газети вдень ставлять критичні запитання, а наступного ранку стають незрозуміло байдужими. Через «Групу» до Бйорнстада бояться приїздити суперники. Та й спонсори теж, на жаль. Двадцятирічні чоловіки з «Хутра» стали найбільш консервативними у місті, вони не хочуть бачити сучасний Бйорнстад, тому що знають, що сучасний Бйорнстад не захоче бачити їх.

Рамона подає Петеру через барну стійку горнятко кави, стукаючи по дереву.

— Хочеш виговоритися?

Петер чухає голову. Матінка Мальборо завжди вважалася найпросунутішим психологом у Бйорнстаді. Навіть якщо її стандартні вказівки найчастіше звучать як «зберися, у людей буває й гірше».

— Та просто багато думок.

Петер обводить поглядом стіни, обвішані светрами хокеїстів і знімками гравців, вимпелами й шарфами.

— Рамоно, коли ти востаннє дивилася матч?

— Ще до того, як Гольґер пішов від мене. Ти ж знаєш, хлопчику.

Петер крутить у руках горнятко. Тягнеться по гаманець. Рамона заперечує, але він все одно кладе гроші на барну стійку.

— Якщо не хочеш взяти оплату за каву, поклади їх у фонд.

Рамона вдячно киває і забирає купюри. Фонд — це каса у неї в спальні, вона бере звідти гроші, коли когось із хлопців звільняють з роботи і він не може заплатити рахунки.

— Одному з твоїх давніх товаришів по грі зараз це знадобиться. Роберта Гольтса звільнили з фабрики. Він надто часто тут буває.

— Це ж треба… — бурмоче Петер, не знаючи, що на це відповісти.

Він збирався зателефонувати Роббану з Канади, і потім, коли повернувся додому. Але збиратися не означає зробити. Двадцять років — надто довгий час, і як тепер Петерові знати, з чого починати розмову? Йому варто вибачитися? За що? І як? Він знову обводить поглядом стіни.

— Цей хокей… Рамоно, тобі ніколи не спадає на думку, який це дивний спорт? Правила, арена… хто таке міг придумати?

— Той, хто хотів дати озброєним чоловікам напідпитку якесь не надто загрозливе хобі? — пропонує версію літня власниця бару.

— Я маю на увазі… цей жах… може, це звучить божевільно, але ти ніколи не думала, що ми сприймаємо хокей занадто серйозно? Що занадто тиснемо на юніорів? Вони ж іще майже… діти.

Рамона наливає собі віскі. Хай там як, а снідати треба ситно.

— Це залежить від того, чого ми прагнемо від цих дітей.

І чого діти прагнуть від хокею.

Петер міцніше стискає горнятко.

— А ми самі чого прагнемо? Що може дати нам спорт? Ми віддаємо йому все життя, і на що в найкращому випадку можемо сподіватися? На кілька митей… кілька перемог, кілька секунд, коли ми почуваємося більшими, ніж є насправді, на кілька поодиноких нагод уявити себе… безсмертними. Але ж це обман. Це ж не має значення.