Фредрик Бакман - Ми проти вас

Уже минула північ, коли Петер відчиняє вхідні двері. Міра знає: він сподівається, що вона заснула, тому й удає, ніби спить. На столі стоїть порожня пляшка вина, біля неї тільки один келих. Петер не переносить Міру в ліжко, лише незграбно накриває її пледом просто на дивані. Він затримується на кілька хвилин — можливо, чекає, що Міра перестане вдавати, ніби спить. Але коли вона розплющує очі, Петер уже зайшов до ванної. Він зачиняє двері й втуплюється в підлогу, а Міра далі лежить, втупившись у стелю. Вони вже не знають, чи мають що сказати одне одному. Все має межу витримки, і хоча люди завжди кажуть, що «розділити радість означає вдвічі її примножити», ми вперто продовжуємо вірити, що зі смутком усе навпаки. Можливо, це не так. Двоє людей, які тонуть зі свинцевим тягарем на ногах, навряд чи врятують одне одного, якщо триматимуться за руки, вони просто потонуть удвічі швидше. Урешті-решт стає нестерпно нести розбиті серця одне одного.

Вони сплять порізно, не торкаючись кінчиками пальців. Губи не сягають до волосся, а подих — до спини. І єдине запитання повільно, ніч за ніччю, щоразу сильніше застрягає в їхніх головах: то ось як це починається? Ось так буває, коли між людьми все закінчується?

Усім, хто любить спорт, відомо: для результату матчу вирішальне значення має не тільки те, що відбулося, а також те, чого не сталося. Влучання у штангу, неправильні рішення судді, пропущені ласування. Усі дискусії про спорт рано чи пізно зводяться до тисячі «якщо» і десятка тисяч «якщо б не». У частини людей у такий спосіб застрягає життя, коли вони рік за роком розповідають одну й ту саму історію незнайомцям за барною стійкою, де все меншає людей: про втрачене кохання молодості або нечесного бізнес-партнера, про несправедливе звільнення або невдячних дітей, про нещасний випадок або розлучення. Про єдину причину, через яку все пішло під три чорти.

Усі, хто впали на дно, мають що розповісти про те життя, яке в них могло бути, замість того, що є. Те саме стається і з містами. Тож якщо хочете зрозуміти їхні найвеличніші історії, спершу треба послухати історії малі.

Після Мідсоммара будинок міської адміністрації безлюдніє, політики йдуть у відпустку або займаються своїми звичними справами. Якщо хочете зрозуміти, як керують комуною, почати треба з цього: тутешні політики працюють неповний робочий день, отримуючи кілька тисяч крон платні, і якщо поділити це на кількість робочих годин, їхня робота буде на межі праці за ідею. Тому більшість державних діячів працюють на додаткових посадах або мають власні підприємства, тобто мають клієнтів, постачальників, начальників і бізнес-партнерів. Звісно, складно стверджувати, що людина залишається «незалежною» в такій ситуації, але ніхто з нас не острів, особливо в такій лісовій глушині.

Лише один політик усе літо продовжує працювати в будинку міської адміністрації по вісімнадцять годин на добу, хоча він тут нікому нічого не винен. Політика звуть Річард Тео, він самотньо сидить у своєму кабінеті, одягнений у чорний костюм, і набирає дзвінок за дзвінком, аж нагрівається телефон. Є такі, хто його ненавидять, багато хто — боїться, а сам він збирається змінити розвиток подій для одного хокейного клубу і двох міст.

Кілька днів ллють дощі, Бйорнстад стає інакшим, до такого типу опадів місто не настільки призвичаєне, як до снігу. Люди не виходять на вулицю, стають іще мовчазнішими й роздратованішими, ніж завжди.

Лісом по багнюці пробирається «джип», невідома особа пригальмовує біля невеликого автосервісу поруч із пошарпаним будинком. На газоні стоять автомобілі, очікуючи на ремонт. Один із них складно не завважити — з його капота стримить сокира.

Невідома особа бачить, як вісімнадцятирічний хлопець із кулаками завбільшки з мале порося застрибує на кузов і витягує сокиру із заліза, так напруживши при цьому плечі, що здається, ніби його шия зникає десь у кишках.

Насуплений чоловік, якому років сорок і який настільки схожий із хлопцем, що ні в кого не виникне питань про встановлення батьківства, підходить до «джипа» і стукає у вікно.

— Шини? — буркає він.

Невідома особа опускає вікно і, нічого не розуміючи, повторює:

— Шини?

Чоловік копає переднє колесо.

— Постиралися до блиску, на ось цій уже візерунки, як на платівці, то я собі думаю, ви за цим приїхали?