Фредрик Бакман - Ми проти вас

І Міра починає оборонятися. Можливо, теж не маючи такого наміру.

— Припини зганяти на МЕНІ злість! Я просто кажу, що це, можливо…

— Можливо — що, Міро? Цей клуб — усе моє ЖИТТЯ!

Петер чує лише Мірине дихання. Вона прикушує губу, щоб не закричати. Він намагається заспокоїтись, попросити вибачення, але задихається від усього, що зараз відчуває, тож єдине, що він здатен вимовити:

— Люба, ти розумієш, що я маю на увазі…

Скільки років вона віддала? Через його хокей вони переїхали до Канади, через його хокей вони повернулись у Бйорнстад. Скільки разів вона думала, що хто-хто, а він мав би розуміти її? Усім хокеїстам потрібно знати, яких вершин вони можуть досягнути, але й адвокатам це потрібно. Після переїзду в Бйорнстад Міра одного вечора випила забагато вина й випалила всю правду: «Поселитися тут — це змиритися з тим, що ніколи не зможеш розкритися на весь свій потенціал». Петер подумав, що вона говорила про нього, і його це образило. ЙОГО образило!

— Ти розумієш, що я маю на увазі! — повторює він, і їй справді все зрозуміло.

У цьому й проблема. Хокей — це все його життя, тому Міра завершує розмову.

Колега якраз встигає пригнутися, коли телефон влучає у стіну.

Невідома особа кладе на барну стійку зіжмаканий папірець, на якому — список імен.

— Ви їх знаєте?

Стара власниця бару кидає поглядом на аркуш, навіть не торкаючись його.

— Сьогодні на обід м’ясо з картоплею і соусом. Коли поїси, можеш їхати собі звідси куди заманеться.

Невідома особа зморщує носа.

— У вас є якась страва, щоб без м’яса?

Рамона, матюкнувшись, зникає на кухні. Дзенькає мікрохвильовка, Рамона повертається і гримає тарілкою об барну стійку. М’ясо з картоплею і соусом.

— А для веганів? — каже невідома особа, ніби це є чимось самим собою зрозумілим, а не відхиленням, через яке перед нормально влаштованою людиною варто було б вибачитися.

— Для кого? — буркає Рамона.

— Веганів.

— Ну, тоді в нас картопля з соусом, — відповідає Рамона і, взявши ножа, з міною роздратованої мами виколупує шматки м’яса з тарілки прямісінько на барну стійку.

Невідома особа спостерігає за цим недовгим процесом і запитує:

— У соусі є вершки?

Рамона вихиляє пиво і, знову матюкнувшись, забирає тарілку й виходить на кухню. Повертається вже з іншою тарілкою. На ній сама лише картопля.

Невідома особа, навіть оком не змигнувши, киває і починає обідати. Рамона якийсь час розсерджено спостерігає, а тоді ставить біля тарілки келих пива.

— Я пригощаю. Мусиш-бо ти, людино, отримати хоч щось поживне.

— Я не п’ю алкоголю, — відмовляється невідома особа.

— Та я теж, уже перестала! — каже Рамона.

Вона наливає собі ще одне пиво і миттю, захищаючись, шипить:

— Та хіба це алкоголь? У ньому навіть п’яти процентів нема! То ж практично молоко!

Невідома особа, здається, хоче запитати, від якої корови Рамона дістає таке молоко, але вирішує змовчати. Рамона наливає дві склянки віскі, одну випиває сама. Невідома особа до своєї навіть не торкається.

— Я ж не для того, щоб випити. Це помічне на шлунок! — заявляє Рамона.

Коли невідома особа не бере до рук своєї склянки, Рамона вихиляє ще й те друге віскі. Буде подвійно помічне на шлунок. Невідома особа мигцем глипає на вимпели й футболки гравців на стінах.

— Ви в цьому місті завжди так любили хокей?

Рамона пирхає.

— Ми не «любимо» хокей. Це у великих містах люди, зі своїм довбаним попкорном і віп-ложами, — от вони «люблять» хокей. А наступного дня будуть любити щось інше. Наше місто не з таких.

Невідома особа ніяк не реагує на сказане. Рамону це засмучує, їй завжди вдається прочитати, що в людей на думці. Невідома особа закінчує їсти, встає, кладе гроші на барну стійку, запихає до кишені список імен, і вже на півдорозі до виходу її спиняє Рамонин рявкіт:

— Чому в тому списку самі хлопи?

Невідома особа обертається.

— А що таке?

— Якщо ви приїхали до Бйорнстада, щоб розпитати про хокей, то чому у списку самі хлопи?

Невідома особа затягує блискавку на спортивній куртці.

— Це не так. Ви теж були у списку.

Двері відчиняються й зачиняються. Невідома особа виходить, протиснувшись повз чоловіків у чорних куртках. Рамона так і завмирає, вона розгублена. Для неї це відчуття незвичне, а ще — неприємне.

Дитиною Беньї, щойно зеленів ліс, увесь час тікав з дому й годинами кудись ішов, а тоді залізав на дерево. Якщо напрямок вітру був від міста, Беньї викрикував усе, що міг, ричав, викидаючи з себе те, що завдавало болю. Якщо вітер дув навпаки, Беньї сидів непорушно, аж поки його щоки не німіли настільки, щоб не відчувати сліз.