Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Ну, добре, — каже невідома особа.

— «Ну, добре»? То вам ставити нові шини, чи як? — дивується чоловік.

— Добре, — повторює невідома особа, знизуючи плечима, ніби запитання було: «Вам додати кетчупу?».

Чоловік щось нерозбірливо буркає і гукає:

— Бубу! На оцю в нас є шини?

Зрозуміло, що невідома особа тут не через шини, а щоб визначити якість захисника, але як треба поміняти шини, то нехай буде. Погляд невідривно стежить за вісімнадцятирічним Бубу: оте витягування сокири з капота вражає, ніби бюджетна версія легенди про короля Артура. Бубу зникає в майстерні, стіни якої не заклеєні картинками з ледь прикритими дівулями, і помітивши це, невідома особа робить висновок, що в цьому будинку є жінка, тож ні татові, ні синові подібне паскудство не зійшло б з рук. Зате на стінах видно знімки хокейних команд, нових і старих.

Невідома особа киває на фотографії, а тоді на Бубу, який повертається, тягнучи по шині під кожною рукою, і запитує:

— А твій хлопака щось має до справи з хокеєм?

Татове обличчя вмить осяває така гордість, яка буває лише в того, хто сам був захисником:

— Бубу? Так! Та він найміцніший захисник у місті!

Слово «найміцніший» невідому особу не дивує, бо і батько, і син справляють тверде враження чоловіків, у яких ковзани їдуть тільки вперед. Тато хлопця простягає замащену мастилом руку, невідома особа потискає її з такою ж охотою, немов якби це була змія.

— Люди кличуть мене Кабаном, — усміхнувшись, каже чоловік.

— Цаккель, — чує він у відповідь.

Невідома особа від’їжджає з майстерні — з трохи кращими шинами за дещо завищеною ціною і з нотаткою на новому аркуші: «Бубу. Якщо навчиться кататися на ковзанах».

На цьому аркуші вже не просто список імен. Це план формування команди.

Амат самотньо біжить по трасі, у темній від поту футболці, аж поки йому не починає текти з очей і з голови не зникають усі думки.

Він — один із найбільших хокейних талантів, які бували у місті, але ніхто цього не знав до цієї весни. Амат разом із мамою мешкає у найдешевшій орендованій квартирі на самому краю Улоговини, у північній частині Бйорнстада. Йому завжди доводилося грати у вживаному спорядженні й вислуховувати, що він замалий, але ніхто не може обігнати його на ковзанах. «Порви їх!» — так кажуть Аматові найкращі друзі замість «Щасти!». Швидкість стала його зброєю.

Хокей у цих краях — спорт ведмедів, але Амат навчився грати, як лев; цей спорт відкрив йому шлях у місто, і хлопець сподівався, що хокей стане для нього ще й квитком, щоб рухатись далі. Аматова мама працює прибиральницею, взимку вона прибирає на льодовій арені, а в літній період — у лікарні, але одного дня Амат стане профі й забере її звідси. Навесні в нього з’явився шанс зіграти в команді юніорів. Амат ним скористався. Він показав усім у цьому місті, що є переможцем, і перед ним відкривався шлях до мрій. Той матч став найкращим днем і найгіршою ніччю в його житті. Після гри його запросили на вечірку, куди також мала піти Майя Андерссон, а єдине, про що Амат мріяв навіть більше, ніж про хокей, — поцілувати Майю.

Амат багато випив, але ніколи не забуде кожної деталі того вечора — як він, хитаючись, переходив із кімнати в кімнату, серед п’яних і накурених підлітків, які співали й сміялися, як він піднявся сходами і почув, що Майя кличе на допомогу. Амат відчинив двері й побачив зґвалтування.

Коли Кевін зрозумів, що Амат усе бачив, він разом із Вільямом Лютом і ще кількома гравцями-юніорами запропонували хлопцеві все, про що той мріяв: місце в команді юніорів, зірковий статус і кар’єру, але в обмін на його мовчання. Кевінів тато дав Амату гроші й пообіцяв кращу роботу для його мами. Якщо хтось і засудить Амата за те, що той обдумував, як йому вчинити, то ця людина, мабуть, живе у світі, де мораль — проста і зрозуміла. Але так не буває. Мораль — це розкіш.

Кевінові батьки і спонсори клубу скликали збори й намагалися змусити Майїного тата піти з хокейного клубу. Вже наприкінці зустрічі туди прийшов Амат, став перед усіма і засвідчив, що бачив те, що зробив Кевін. На голосуванні підтримали Петера Андерссона, він залишився на своїй роботі.

Але що далі? Амат біжить усе швидше, ноги розпікає біль — але що ж, бляха, було далі? Кевіна не покарали. Майя не домоглася справедливості, а сам Амат вийшов зі зборів, наживши собі сотню ворогів. Лют із друзями вистежили його й побили, а якби Бубу в останню хвилину не перейшов на бік Амата і не захистив його, то могли би забити й до смерті.