Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Ми сюди заради пива приходимо!

Від полегшення вся команда заходиться сміхом. Навіть Бубу має вже не такий зніяковілий вигляд.

Це просто слова. Просто літери. Хіба вони можуть завдати комусь шкоди?

Беньї прийшов до Адріного притулку, собаки бавляться в снігу біля його ніг. Вони не переймаються тим, що сталося, і Беньї хотів би, щоб усім іншим теж було байдуже. Він не бажає змінювати світ, і не треба, щоб до нього підлаштовувалися, він просто хоче грати в хокей. Зайти до роздягальні — і щоб не наставала тиша в його присутності, тому що ніхто не наважується сказати певні жарти. Він просто хоче, щоб усе було як завжди: ключки і лід, шайба і двоє воріт, порив і боротьба. Ви проти нас, усіма силами. Тепер це закінчилося. Беньї вже не один із них.

Можливо, колись він знайде слова, щоб описати це відчуття — коли ти не такий, як усі. Наскільки воно фізичне. Почуття відокремленості — це втома, яка в’їдається тобі в скелет. Люди, які нічим не відрізняються від інших, які належать до нормальності й більшості, не можуть цього зрозуміти. Та й чому мали б?

Беньї чув усі аргументи, він сидів поруч із дорослими чоловіками на трибунах і в автобусах, прямуючи на турніри, — коли вони казали, що «в хокеї нема гомосексуалів». Вони переказували жарти, ті звичні — «один раз — не підарас», — але не це найгірше разило Беньї. Найтяжче було витримувати незначні загальноприйняті для інших твердження, коли слово «гомік» стає оціночним. «Ви граєте, як гоміки!» «Не суддя — а підар!» «Чого ця підарська кавоварка ніяк не вмикається?» Кілька літер, щоб описати слабкість, тупість або щось, що не працює. Щось неправильне.

Звісно, були дорослі, які ніколи так не казали. Хтось із них вживав інші слова. Вони не замислювалися над сказаним, але Беньї роками зберігав у пам’яті малі уривки звичних розмов. «Але ж такі не підуть грати в хокей, хіба не ясно. Що тоді всім робити? З роздягальнями та й узагалі. Тоді треба мати три роздягальні, про всяк випадок?» Це були слова звичайних батьків, доброзичливих і щедрих людей, які робили все заради хокейних команд, де грали їхні діти. Вони не голосували за партії з екстремальними поглядами, нікому не бажали смерті, не мали схильностей до насильства. Вони просто говорили само собою зрозумілі речі, як-от: «Таким, як вони, не місце в хокеї, у них інші зацікавлення, треба не забувати, що хокей — це жорсткий спорт!». Часом вони так і казали: «Хокей — це спорт для чоловіків!». Вони казали «чоловіки», але Беньї, ще малим, мовчки сидів поруч і розумів, що вони мали на увазі — для «справжніх чоловіків».

Це просто слова. Просто літери. Просто людина.

Сьогодні Беньї не тренується зі своєю командою, тому що розуміє: він більше не один із них. Він не знає, ким тепер бути. Не знає, чи хоче кимось бути.

На початку тренування Суне вже сидить на трибуні. Петер сідає поруч.

— Ти повідомив поліцію, що вам погрожують? — запитує Суне.

— Вони не знають, чи це всерйоз. Можливо, нам писав якийсь хлопчисько.

— Не хвилюйся.

— Я не знаю, що робити… — безсило зізнається Петер.

Суне не починає його втішати, це йому не властиво. Він вимагає відповідальності.

— Не знаєш, що тобі ТРЕБА робити, чи не знаєш, що ПОВИНЕН БУВ зробити?

Петер зітхає:

— Ти знаєш, про що я. Хрінова ситуація, і хтозна, що тепер робити… Цаккель і команда…

Суне киває на лід.

— Вони вирішили прийти. Нехай хлопці грають.

— А Беньямін? Як я йому допоможу?

Суне розправляє складку футболки на животі:

— Найперше треба перестати думати, що це йому потрібна допомога. Допомоги потребують усі інші.

Петер ображено відрубує:

— Тільки не треба казати, що це Я упередже…

Суне пирхає:

— Петере, чому ти досі тримаєшся за цей спорт?

Петер вдихає повітря.

— Я не знаю, як з нього піти.

Суне киває:

— Я переконую себе, що тримаюся хокею через те, що лід — єдине відоме мені місце, де всі рівні. Тут не має значення, хто ти. Важливо лише, чи вмієш ти грати.

— На льоду, можливо, всі рівні. Але у спорті — ні, — заперечує Петер.

— Так. І в цьому винні ми. Ти, я і всі інші.

Петер сплескує руками.

— Тоді що нам робити?

Суне піднімає брову.

— Нам треба постаратися, щоб надалі дитина, яка покаже, що вона не така, як інші, у відповідь побачила лише знизування плечима. Щоб їй казали: «Так? Ну, це ж не має значення». Можливо, одного дня в хокеї вже не буде ані гравців-гомосексуалів, ані жінок-тренерок. Будуть просто хокеїсти і тренери.