Фредрик Бакман - Ми проти вас

— У суспільстві не все так просто, — каже Петер.

— Суспільство? Суспільство — це ми! — наполягає Суне.

Петер розтирає повіки.

— Будь ласка, Суне… журналісти годинами мені телефонували… я… чорт із ними, можливо, вони мають рацію? Може, ми повинні зробити якийсь символічний жест заради Беньяміна? Якщо ми помалюємо наші шоломи… це допоможе?

Суне відхиляється на спинку стільця.

— Думаєш, Беньямін хотів би такого? Він вирішив нікому не розповідати. Якийсь покидьок викрив його. Я впевнений, що купа журналістів зараз хоче перетворити його на символ, а купа недоумків з протилежного боку захоче зігнати на ньому свою ненависть. І жодна з цих сторін не має навіть сраного уявлення про хокей. Вони будуть перетворювати кожен матч, у якому гратиме Беньї, на поле бою своїх поглядів, на політичний цирк, а можливо, саме цього він найбільше боїться: що стане тягарем для команди. Відволіканням від справи.

Петер розчаровано обрубує:

— Тоді що, на ТВОЮ думку, ми повинні робити, щоб не зашкодити Беньямінові?

— Нічого.

— Ми повинні ЩОСЬ зробити…

— Тебе турбує, яка в нього сексуальна орієнтація? Це якось змінює твоє ставлення до нього?

— Звісно, ні!

Суне поплескує Петера по плечу.

— Петере, я старий чортяка. Мені не завжди відомо, що правильно, а що ні. Беньямін роками витворяв стільки паскудства за межами льодової арени: він бився, курив гашиш, стільки всього було. Але він нев’їбенно сильний гравець, тому ти й усі інші щоразу казали одне: «Це не стосується хокею». Тоді чому ОЦЕ мусить впливати на хокей? Нехай хлопець живе своїм життям. Не змушуй його перетворюватися на символ. Якщо ми почуваємося незручно через його сексуальну орієнтацію, то, чорт би мене взяв, це не він дивний, а ми.

Петер червоніє.

— Я… не мав на увазі…

Суне чухає залишки свого хвостика.

— Таємниці придавлюють людину. Ти хоч можеш собі уявити, як йому було — усе життя носити в собі цю правду? Хокей був для нього притулком. Можливо, лід був єдиним місцем, де він насправді почувався таким, як усі. Не відбирай цього в нього.

— Тоді що мені робити?

— Нехай він виборює собі місце в команді виключно своїми хокейними заслугами, як і всі інші. Тепер до нього всюди будуть ставитися інакше — нехай не відчуває цього принаймні з нами.

Петер довго мовчить. А тоді відповідає:

— Суне, ти завжди казав, що ми повинні бути «чимось більшим, ніж просто хокейний клуб». Хіба зараз не саме той момент?

Суне бере до уваги почуте. І врешті вибачливо шепоче:

— Та так. Але я старий дядько, Петере. У половині випадків сам ні чорта не розумію, що кажу.

Беньї не такий, як його тато. Він не повторює дій Алана Овіча. Не залишає подарунків, не дає знаків, жодного символізму.

Йому телефонують мама і сестри, вони прочитали в інтернеті те саме, що й усі, вони хвилюються. Тому Беньї каже, що все окей. Це йому добре вдається. Він їде до собачого притулку Адрі, вночі там захворів собака. Адрі пізно повернулася від ветеринара і ще спить.

Заходячи, Беньї гупає дверима достатньо голосно, щоб сестра прокинулася з дрімання — після того вона одразу ж засинає. В Адрі по-справжньому глибокий сон лише тоді, коли вона знає, що молодший брат удома; в інших випадках вона спить неспокійно й упівока. Беньї виносить сміття, згортає свою постіль і акуратно складає її в шафу (сестра завжди надокучала йому, щоб не забував про це), потім виходить із будинку погладити собак. Вони вже теж позасинали, коли Беньї беззвучно піднімається сходами, добре знаючи, яка дошка скрипить, а яка ні, ніби хлопчисько, який стрибає в найповільніші на світі «класики».

Обережно просуває руку під подушку Адрі й намацує ключ. Востаннє цілує сонну сестру в чоло. Прокрадається до шафи зі зброєю.

Він бере рушницю і йде в ліс.

Після тренування Цаккель стоїть на стоянці й курить сигару. Виходить Петер, зупиняється біля неї й запитує:

— Ви справді хочете, щоб Відар був у команді?

Цаккель випускає з ніздрів дим.

— Так.

Петер нехотячи стогне:

— Тоді проведіть відкрите тренування. Скажіть, що може прийти кожен, у кого нема контракту з іншим клубом. Якщо Відар виявиться добрим гравцем, він буде в команді, але це місце він може заслужити своєю грою, як інші гравці!

Петер уже відчиняє двері автомобіля, але Цаккель встигає запитати:

— Чому ви сердитеся на цього Відара? Хіба можна бути таким сердитим через те, що хтось нагидив вам на стіл?

Петер стримує бажання виблювати на саму лише думку про візитну картку, яку залишив йому Відар. Лайно потрапило на клавіатуру комп’ютера, і його не вдалося вичистити ані з клавіш, ані з пам’яті. Петер хитає головою.