Андрій Курков - Ключі Марії

Вже зайшовши всередину, Олег зрозумів, що нижній замок був «крабом», який з’єднував двері з нижньою частиною залізної рами, а верхній замок — таким самим «крабом», який вганяв свої «клешні» у верхню раму. Тільки середній замок виконував стандартну функцію.

Не вмикаючи світло, як і просив Адік, Олег вийшов на балкон, сів навпочіпки перед підвіконням, захищеним від дощу цинковою бляхою. Провів вказівним пальцем по внутрішньому вигину бляхи, знайшов маленький гачок, виштовхнув його кінчик з петлі і почув, як бляха мовби підскочила на кілька сантиметрів.

Олег її підняв і посвітив мобільником. Під бляхою лежала смужка чорної гуми. Вона легко знялася, оголивши в правому куті підвіконня нішу розміром з цеглину, заповнену чимось схожим на шкловату. «Скловата» ховала під собою пластикову коробочку. Олег витягнув її. Обережно поклав руку в нішу, перевіряючи: чи немає там ще чого-небудь. Пальці притиснули нижній шар захисної вати і намацали ще один твердий і довгастий предмет. Він мовби сам просився в руку. Ще б пак! Це було те саме золоте руків’я кинджала! Олег і без ліхтарика впізнав його. На ньому, як і на персні-печатці, двоє лицарів мандрують кудись на одному коні. В Олега ще тоді, коли Адік хвалився цим руків’ям, не виникло жодного сумніву, що його викопав саме Олег. Тої самої жовтневої ночі. Викопав, але не зміг очистити. Тепер з руків’я стирчало лезо. Не звичайне сталеве, блискуче, а з іншого металу. Не такого гладенького, як сталь. Отже, Адік вирішив зробити собі подарунок. Досвідчені чорні археологи на продаж такі речі не роблять. Старовинне має залишатися старовинним. Бісмарк обережно сховав кинджал у кишеню куртки лезом догори. Потім опустив бляху, як вона була до того.

Знайшов у туалет і, увімкнувши там світло, зачинився. Сів на покришку унітаза, відкрив коробочку, хоча Адік такої інструкції не давав. У коробочці, заповненій ватою, лежали дві золоті фляжечки без корків — обидві з символом тамплієрів — двома лицарями на одному коні. І поруч — сучасна закоркована колбочка з білим порошком.

Олег відкоркував пляшечку, понюхав, але порошок не мав запаху. Тоді він відірвав від рулону шматок туалетного паперу, скрутив конусний пакетик і висипав туди трохи порошку. Пакетик сховав до кишені, а колбочку поклав на місце.

Сівши на заднє сидіння таксі, Олег почув хропіння. Водій спав. Щоб розбудити, довелося його поштурхати.

Адік стримано зрадів поверненню Олега. Він виглядав уже жвавішим, ніж перед тим. Майже вихопив коробочку, відкрив і знову закрив.

— Ну то що, — втомлено запитав Бісмарк. — Тепер мені все розкажеш?

— Усе? — посміхнувся Адік. — Всього тобі ніхто не розкаже. Всього не знає ніхто. А я розповім те, що знаю.

Олег сів поруч з Адіком за кухонний стіл. Щось йому підказувало, що той зараз почне йому розповідати казки.

— Один дуже поважний чоловік знайшов мене на сайті продажу артефактів і попросив про зустріч. Приїхав до мене в Одесу і запропонував попрацювати. Тобто робити те, що я і так роблю, тільки він буде казати що і де шукати... Він сказав, що збирає все, що має стосунок до тамплієрів. І справді, він викуповував усе, що я знаходив, за дуже доброю ціною. Принаймні я так думав. Це пізніше я зрозумів, що платить він мені, насправді, десять-двадцять відсотків від їх реальної вартості. Звісно, без його підказок, я б і не знайшов стільки. Але в якийсь момент я і сам захопився цими тамплієрськими штучками. Став дещо залишати собі для колекції. Схоже, що він це зрозумів. А я відчув, що він мене використовує, як йому заманеться, і що для нього ці артефакти — не головне. Тобто, головним для нього був не сам золотий посуд, а його вміст. Білий порошок. Я подумав, що це наркотик, навіть спробував його. Перевірив, чи не вставляє. Не вставило. Виникли інші відчуття. Нібито мені все під силу... Коротше кажучи, це який стародавній стимулятор, а цей тип, звідкись дізнавшись про нього, шукав формулу.

— Формулу? — здивувався Олег. — Хімічну формулу порошку?

— Ну так. Тамплієри були невразливими, бо користувалися особливим еліксиром, який миттєво заліковував рани, додавав сил і навіть продовжував життя. Їм була відома формула еліксиру. Вони навіть ним приторговували. Організували щось на кшталт мережевого маркетингу. Але ж він був по зубах тільки князям та іншій еліті. Тамплієри достарчали еліксир особисто, зазвичай утрьох або навіть уп’ятьох, адже князі теж не завжди хотіли оплачувати замовлений товар. Тому, врешті-решт, еліксир перевозили в дуже невеликій кількості, щоб замовник мусив скоро знову дозамовляти. До того ж ті, що перевозили, ніколи самі не знали формули. Формулу знали тільки ті, які залишалися в Єрусалимі, Дамаску або Константинополі, ті, які його виготовляли. Київським князям еліксир привозили з Сирії через Константинополь. Але він не продовжував їм життя. Бо княжа сімейка вбивала і труїла одне одного. Але там, де не труїли і не вбивали своїх, люди доживали до 150 років. Посланці привозили еліксир у золотих фляжечках, ось у таких! — Адік дістав одну з коробки. — Через мої руки пройшло п’ять таких, перш ніж я зрозумів, що всередині у них можна знайти залишки висохлого еліксиру. Саме заради нього і купували у мене всі знахідки. А потім я перестав продавати знайдене. Думаю, що я вже зібрав достатню кількість цього порошку, щоб вирахувати формулу. Я навіть знайшов лабораторію, де можна було б це зробити. І майже домовився. Але тут той, що купував фляжечки, перестав виходити на зв’язок, а той перший, що збирав будь-яке золото тамплієрів, почав погрожувати, що мене вб’ють, та тоді ж мною зацікавилися ще якісь інші люди... Я отримав есемеску з порадою спати стоячи і постійно озиратися. Розумієш?