Андрій Курков - Ключі Марії

Уночі за вікнами гримів грім і палала блискавками гроза. Ці шуми раз у раз виштовхували Олега зі сну, в якому він знову мандрував з двома лицарями південними теренами Сирії. У новому сні копита його коня не провалювалися в пісок пустелі. Вони цокали по нескінченній, вибіленій сонцем кам’яній поверхні, схожій на застиглу правічну вулканічну лаву. Далеко попереду виднілися гори. І коли над його головою гриміли громи, він дивився в небо, бачив розпечене сонце, мов зіницю величезного ока, і білок неба без жодної плямочки, і випірнав з дрімоти, розуміючи, що гримить не тут, гримить десь ще вище, в іншому небі, в іншій реальності.

І тут до шуму грози додався стукіт у двері. Наполегливий і ритмічний.

«Знайшла, коли повернутись!» — подумав Олег, важко піднімаючись з канапи.

Сонливість ще не минула і, не надто осмислюючи свої дії, він відчинив двері, навіть не уточнивши: хто за ними. Перед входом, підсвіченим тьмяною лампочкою, стояв Адік.

— Що сталося? — тільки й устиг вичавити з себе здивований Бісмарк.

Адік увійшов. Попросив увімкнути світло. Залишив мокрі черевики і парасольку на підлозі.

— Потрібна твоя допомога! — Сказав сухо, коли вони зайшли на кухню. — Його обличчя виражало вищий ступінь зосередженості. — Треба поїхати до мене і дещо забрати. Зрозумів?

— А куди це, до тебе?

— На Харківський. Викличемо таксі, машина тебе почекає. Ти вийдеш, забереш те, що я тобі скажу, і привезеш сюди. Потім я піду.

— А що сталося? — розхвилювався Бісмарк, здогадуючись, що в цій ситуації, мабуть, ховається неабиякий момент небезпеки.

— Навіщо тобі це? — Адік кинув на нього примружений, незадоволений погляд.

— Ну як, навіщо? Якщо мене під твоєю квартирою замочать, я хоч буду знати: за що.

— Ніхто тебе не замочить. Замочити можуть тільки мене.

— Ну, в темряві можуть і переплутати. А тебе за що?

— За те, що ми дуже близько підібралися до... до відповіді на одне складне запитання...

— Давай спочатку вип’ємо кави, а то в мене голова ще погано варить. Ти мене надто різко зі сну витягнув! — Олег піднявся з-за столу, підійшов до плити. — Кажеш, що «ми підібралися»? Якщо підібралися ми, то і мене можуть закатрупити. Тобто нас обох.

— Не чіпляйся до слів! — розсердився Адік. — Привезеш те, що я тобі скажу, і тоді, чорт з тобою, я тобі поясню, в чому річ.

Перспектива дізнатися «в чому річ» оживила Олегову уяву.

— Ну добре, — він обернувся до Адіка. — Тільки ти тут нічого не рухай.

Адік здивовано роззирнувся. Може, й хотів різко відповісти, але стримався, промовчав.

Таксист, що віз Олега на Харківський, раз у раз позіхав. Світлофори на перехрестях блимали жовтим. Рідкісні зустрічні машини мчали зі швидкістю ракет. Це таксі теж летіло так, наче вони спізнювалися на поїзд або літак. І тому кожне позіхання водія змушувало Олега нервово вдивлятися в погано освітлену дорогу. Тільки коли вискочили на Південний міст, Бісмарк трохи заспокоївся і згадав докладну Адікову інструкцію щодо відмикання дверей. Три замки. Спочатку треба відімкнути нижній, потім верхній і тільки потім середній. Саме в такій послідовності, інакше двері не відчиняться.

Олега тепер розбирала цікавість. Що можна ховати за такими дверима? Ну звичайно, золото тамплієрів. Або інше золото. Але якщо двері такі круті, вони ж самі підказують, що за ними заховані цінності? Чи не простіше їх ховати за такими убогими дверима, які ведуть до квартири Клейнода?

— Тридцять шостий? — уточнив водій, пригальмовуючи біля багатоповерхівки.

— Так. Другий під’їзд, тільки ви не під’їжджайте. Можете почекати тут?

— Тільки недовго, я вже додому хочу.

— Я швидко! — запевнив його Олег.

У повітрі відчувалося наближення перших заморозків. Ще віддалене, але неминуче. У багатоповерхівці світилося одне вікно на верхньому поверсі. Напевно, на двадцять четвертому. Квартира Адіка на шістнадцятому. Код два-три-п’ять. Занадто простий. Натиснув трьома пальцями, і брама відчинилася. Перед тим як увійти, Олег роззирнувся. Нерухомість нічного світу заспокоювала. Машина, на якій він приїхав, стояла збоку від будинку на під’їзній доріжці з вимкненими фарами. Наче припаркована на ніч.

Ліфт підняв Бісмарка на потрібний поверх. Треті двері ліворуч не так кидалася в очі, як очікував Бісмарк. Тільки замки на них були одягнені в «броню» — були захищені накладними металевими панельками, які не дозволяли легко їх розколоти або вибити з допомогою вузького долота і грубої сили.