Андрій Курков - Ключі Марії

Курилас обережно торкнувся рукою палітурки, хоча вже аж горів від бажання негайно зануритися в манускрипт, але водночас роздумував, наскільки це завдання може бути йому вигідним. Очевидно, що забере якийсь час, відірвавши від наукової праці, яку писав, а проте... «Чому я соромлюся? Якщо від мене щось вимагають, то і я можу?» — подумав він.

— Тоді в мене до вас прохання, — почав несміливо.

— Будь ласка, ми допоможемо всім, чим зможемо. Це ж у наших спільних інтересах.

Професор не став заперечувати думку про спільний інтерес і продовжив:

— Мені до помешкання підселили аж три сім’ї, вони дуже галасливі. Я не можу працювати в таких умовах. І ще одне... Було арештовано нашу служницю за дрібну сварку з квартирантами. Чи не можна було б її повернути? Бо, знаєте, нам з дружиною бігати по крамницях, вистоювати черги забирає чимало часу.

— Нема питань, — на диво, швидко зреагував полковник, узяв слухавку, набрав три цифри і промовив російською: — Кравцова ка мнє. — А до Куриласа знову українською: — Сьогодні ваших квартирантів уже не буде.

— А ку... куди подінуться? — затнувся професор.

— Знайдемо їм іншу квартиру. А тут для вас ще один сюр­приз — і він поклав поруч із манускриптом папку. — Там усередині продовження хроніки Ольгерда.

— Що? — здивувався Курилас. — Вона ж була втрачена.

— Маєте рацію. Втрачена. Однак знайшлася. Тепер у вас є все для того, щоб розшукати Діву... — Він розгорнув папку, перегорнув кільканадцять пергаментних аркушів і показав пальцем на доволі чітке зображення вершників на останній сторінці манускрипту. — Прошу звернути увагу на цю печатку. Що ви бачите?

— Бачу двох вершників на одному коні.

— А якщо уважніше?

Професор нахилився до зображення на пергаменті.

— А! — здивувався він. — Тут три вершники!

Полковник задоволено усміхнувся.

У двері постукали, Ваврик гукнув: «Захаді!» До кабінету ввійшов військовий.

— Лєйтєнант Кравцов па вашему пріказанію прібил.

— Вот тєбє адрєс, — Ваврик простягнув папірець. — Там трі фамілії. Всєх нахєр висєліть. Сєйчас же.

— А... а куда? — розгубився той.

— А пасматрі там, чья квартіра асвабаділась. Кажется с Личаковской вивазілі каво-та... Вот туда тєх і задвінь. І закрой дєла па етай пріслугє таваріща прафєсара.

— Тоєсть снять всє абвінєнія? Но ана обозвала старую бальшевічьку...

— Знаю, «старай швабрай», — усміхнувся полковник. — А ти щітаєш єйо маладой швабрай?

Кравцов голосно розреготався.

— Нікак нєт, таваріщ палковнік.

— Ну, так пусть пріслуга возвращаєтся на прєжнєє мєста работи.

— Єсть.

Лейтенант віддав честь і вийшов. Ваврик зачекав, поки зачиняться за ним двері, й звернувся до професора, який з подивом стежив за цим доленосним діялогом і не міг надивуватися, як легко полковник переходить з відбірної української на кирзову російську і знову на українську.

— Як гадаєте — хто ці вершники?

— З першого погляду здалося, що то сарацини, бо ж вони їхали в похід по двоє на коні.

— Візьміть лупу, — полковник простягнув лупу й з задоволенням стежив за кожним порухом Куриласа.

Професор приклав лупу до печатки і промовив:

— Тепер бачу, що це хрестоносці.

— Всі чоловіки? — запитав Ваврик.

— Так виглядає, що всі... А хто ж іще?

— А погляньте уважніше, — тут полковник уже тріумфував. — Хіба вам не здається, що хрестоносець посередині — жінка?

— Звідки це видно?

— Бо вона притулилася до переднього грудьми й навіть голову поклала на плече.

— То, може, вона теє...

— Гомосексуал?

— Чом би й ні? Вони були ще й за античності. А у всіх замкнених середовищах, надто в орденах, це практикувалося.

— Так. Але не в цьому випадку. Передній лицар, як і той, що позаду, мають відкриті голови. Каптури плащів закинуті за спину. В переднього і заднього шоломи припасовані до сідел, у них волосся до пліч. А от у цього, що посередині, каптур закриває голову, видно лише вузький профіль обличчя. Відповідь проста...

— Он воно що! — здивувався Курилас. — Це справді жінка, якій треба сховати своє волосся, тому вона в каптурі. Отже, це лицар Ольгерд і та таємнича панна?

— Саме так.

— Хто ж третій?

— Можливо, той, хто його потім уб’є в Києві. А, можливо, ще один охоронець Діви. До речі, я обіцяв вам розповісти про вітрило на кораблі, яким прямувала Діва до Нового Світу.

Полковник поклав на стіл світлину старовинного малюнку, на якій добре було видно корабель, дівчину зі знаменом, а на вітрилі красувалися три вершники на одному коні. Правда, то вже було зображення не лицарів, а давньогрецьких вояків.