Андрій Курков - Ключі Марії

Двері Олегові відкрив підтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору і в старому коричневому піджаку поверх чорного гольфа.

— Ви Віталій Петрович? — запитав його Бісмарк.

— Ні, що ви, — той замотав головою. — Тато помер. Вже два роки минуло.

— Тоді ви, напевно, Ігор? — згадав Олег ім’я, що стояло під усіма однаковими листами, відправленими Польському.

— Так, Ігор Віталійович, — кивнув старий.

— До вас можна? Я пишу книгу про історію української архео­логії. Мене дуже цікавить ваш тато, — голос Бісмарка зазвучав так переконливо, що він сам здивувався.

— Так! Так! — старий уважно його роздивився і зрушив з місця, пропускаючи гостя всередину. У квартирі пахло вологими книжками. — Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.

«Не прибрано» — звучало надто пишномовно для помешкання, в якому, здавалося, востаннє прибирали років десять тому.

«Тут пахне, як після потопу», — гість зупинився, оглядаючись на всі боки.

— Он крісло, сідайте, — вказав рукою старий. — А я зараз кватирку відчиню. Справді душнувато.

Два крісла, важкі, бордового кольору, якщо й були молодші за цей старий будинок, то не набагато. Між кріслами стояв журнальний столик, а за ним — стародавній електронагрівач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крісло господаря і сів навпроти. Доторкнувся рукою до обігрівача і мало не обпікся.

— Я вам нічого не пропоную, — сідаючи, промовив старий. — Нема що пропонувати, пенсія через тиждень.

— То, може, я вискочу, щось вам куплю? — Бісмарк доброзичливо глянув в очі господарю.

Обличчя співрозмовника пожвавилося.

— Що, справді? — не повірив той своїм вухам. — Крамниця тут поруч, на розі. Я був би вдячний.

Олег піднявся.

— Поїсти? — уточнив він. — Чи випити?

— І випити теж можна, — на обличчі Ігоря Віталійовича Клейнода проявилася здивована усмішка. — Якщо вже ви такі ласкаві, то я сьогодні на благодійний фуршет для бездомних і бідних не піду. Тим більше, що там від колег по зубожінню часто погано пахне.

— Добре, я зараз! — Олег рушив до дверей.

— Ви двері не зачиняйте, а тільки прихиліть! Щоб я знову не вставав! — крикнув йому в спину старий.

Вийшовши з управління НКВС на вулицю, Курилас побачив неподалік свою служницю в обшарпаному плащі, з якого стирчали клапті вати, вона кинулася до нього з плачем і стала дякувати, що її порятовано. Обличчя її було змарніле й зі слідами синців. Нею трусило.

— Чому ти в плащі? — запитав Курилас. — Не жарко?

— Чому? Бо підсподом ніц нема. Все з мене постягали.

— Хто?

— Та всілякі лярви, які там сидять. Проститутки — от хто. Але вони діти трудового народу. Їм усе можна. Заберіть мене хутчіш додому.

Їх посадили до авта у супроводі молодого офіцера, якому полковник доручив нести реліквії, загорнуті в полотно. Біля будинку під брамою стояла вантажівка. Кравцов, зіпершись спиною на кабіну, закурював самокрутку. Водій порядкував на кузові, соваючи набиті валізи.

— Падгані іх там, — сказав Кравцов до офіцера. — Заєбалі. Такой цирк устроілі! Мала таво, што мамаша старая бальшевічка, так єщьо і синок етай старай шлюхі замначальніка тюрьми работаєт. Прєдставляєш?

— Да вот я как чуствавал, шо будєт нєпроста.

— А у нас нікада проста нє биваєт. Он, нас, блять, всєгда пад танк брасаєт.

Курилас піднімався по сходах, відчуваючи неймовірну втому. За його спиною тюпали офіцер і служниця. Зайшовши до передпокою, вони побачили бурхливий рух. Примусові квартиранти витягали з кімнат свої речі, пакувалися і при цьому голосно сварилися.

— О! — визвірилася на Куриласа мамаша. — Явілся — нє запилілся! Пасматрітє на нєво! Аказуваєцца ми єму мєша-а-алі! Тєпєрь нас на уліцу? Да? С рєбьонкамі? О! А ета хто! — показала рукою на служницю. — Да ета ж враг народа! Єйо на Сібірь упєчь нада! Скатіна! Палавой тряпкай чуть мєня нє ударіла!

Мамаша по тих словах кинулася до служниці, намагаючись вхопити її за волосся, але та несподівано буцнула її головою, певно, в тюрмі навчившись такого вибрику. Мамаша гепнула на підлогу, задерла ноги, демонструючи довгі панталони, і заверещала, як недорізана. Зчинився ще більший галас. Тут і решта пожильців налетіли та загалділи, перебиваючи одні одних.

— Малчать! — гаркнув на них військовий і поклав руку на кобуру.

Всі миттю вмовкли і витріщили настрашені очі. Військовий підійшов до мамаші, котра стогнала на підлозі, потираючи чоло рукою, поглянув у її спухлу від люті мармизу і запитав: