Андрій Курков - Ключі Марії

— Це той корабель з Атлантиди? — запитав Курилас.

— Саме він.

— Дозвольте... але я не розумію... Атлантида пішла під воду ще до нашої ери, а Богородиця...

— Так, маєте рацію, — знову зрадів полковник. — Богородиця — це вже наша ера. Але ми ж уже з вами говорили, що Діва вічна. Чи в образі єгипетської богині Маа, чи шумерської богині Інанни, чи аккадської богині Іштар. Вона була завше. А історія її життя повторюється.

— Про що ти хотів поговорити? — напружено запитала Ріна, коли вони спустилися у бар-підвальчик на Великій Житомирській. — Що, не можна було вдома?

Вона здивовано дивилася на напрочуд непривітного Бісмарка, який мовчки випив з нею каву на кухні, а потім вимогливим тоном наказав збиратися і йти за ним. Він і сам дивувався зараз: як це вона так швидко і легко підкорилася йому і прийшла сюди, навіть не запитавши, куди він її веде.

«Ну це взагалі піпець! — обурився подумки Олег. — Вона мій будинок вже вважає своїм!»

— Тобі коньяк? — запитав він, проігнорувавши її питання, і одразу замовив у дівчини за барною стійкою два по п’ятдесят «Закарпатського».

Всілися за кутовим столиком. Цей бар міг здатися затишним тільки після двох-трьох келихів коньяку. Олег і раніше заходив сюди зо два рази, і, треба визнати, обидва рази йому тут не сподобалося. Занадто низька стеля, занадто похмурі стіни, якими кудись ще глибше під землю спускаються чавунні труби каналізації, а з них іноді долинає мокрий хлюпіт води.

Чому він її сюди привів? Він цього і сам не розумів. Може, тому, що тут, у цьому барі, надто виразно відчувався підвал, приміщення здавалося тісним і недоброзичливим, як камера НКВС або гестапо в совєтському фільмі. Свідомо чи несвідомо, але він її привів сюди на допит. Чи, може, він просто хотів відвести її чимдалі від будинку, і одночасно свій гнів виходити-витоптати, залишити на асфальті. Адже насправді, зараз він був сердитий швидше за інерцією, ніж насправді. Його гнів давно поглинула втома від безсонної ночі, останні дві години якої він все ж провів на канапі під своєю ковдрою поряд із Ріною. Тільки ось рукам він вже волю не давав.

— Ти мені нічого не хочеш розповісти? — продовжуючи зберігати на обличчі похмурий, ворожий вираз, запитав він.

— А що я можу сказати? — Ріна спробувала коньяк, скривила губки і відсунула чарку від себе.

— Що, фальсифікат? — єхидно запитав він.

— Дешевий коньяк від фальсифікату майже не відрізняється, — спокійною промовила вона. — Та й мені сьогодні не хочеться пити. Це лише коли депресія доганяє. То що ти хочеш від мене почути?

— Ну, наприклад, «Олежику, я чекаю від тебе дитину!»

— Хлопчику, — здивувалася Ріна. — Ми ж з тобою не коханці!

— О! Справді! — закивав Бісмарк. — Тоді розкажи, що ти робиш у мене в квартирі?

— Ти проявив милосердя і великодушність і пустив мене в скрутну хвилину пожити у себе, — абсолютно спокійно вимовила вона.

Бісмарк важко зітхнув. Принаймні вона визнає, що це його дім!

— А з «братом» Колею ти у мене вдома випадково не зустрічалася? Ну, як на побаченні?

— «Брат» Коля мені як брат, він теж не коханець!

— І дитини ти теж не чекаєш?

— Звідки ти це взяв? — запитала вона, примружившись, наче вдивляючись у його очі, хоч це було й непросто через слабке освітлення.

— Знаєш, я ж не зовсім дурень! Учора ввечері, коли лягав спати, випадково торкнувся твоїх грудей. У тебе молоко!

— Випадково торкнувся моїх грудей? — повторила Ріна, і губи її розпливлися в посмішці. — Більше ти ні до чого випадково не торкався?

— Ти будеш усе в жарти переводити? — Бісмарк не здавався, і дійсно в його голосі прозвучало щире роздратування.

— Якби ти був лікарем, я б тобі легко все пояснила, але ти ж електрик, — Ріна усміхнулася. — Я не думаю, що електрики або археологи петрають у рідкісних медичних станах!

— У хворобах?

— Ні, в станах. Є хвороби, а є стани, які теж не є нормою, але жити не надто заважають, хоч і не лікуються. Так от у мене такий рідкісний стан, з підліткового віку. Молочні залози поводяться так, ніби я чекаю на дитину або вже народила. Але при цьому місячні приходять і йдуть згідно з графіком. Якщо потрібно доказ, то прошу пару днів почекати!

— А що це за стан? — роздратування покинуло Олега, поступившись місцем обережній цікавості.

— Синдром хибного материнства, генетика плюс сильно розвинений материнський інстинкт. Іншого пояснення немає. Я, до речі, ще жодного разу не вагітніла і абортів не робила, так що інших причин цього стану бути не може.