Андрій Курков - Ключі Марії

Тихенько прихиливши двері, Олег пішов на кухню. За вікном посвітлішало. Мабуть, закінчився дощ.

Він вийняв з кишені вкрадені листи. Проглянув їх. Абсолютно однакові, з однаковими адресатом і відправником, вони відрізнялися тільки датами на поштових штемпелях. Останній датувався двадцять дев’ятим листопада 2017 року.

— Ну що ж, — видихнув, посміхаючись, Олег. — Вдамо, що вони адресовані мені.

«Шановний Георгію Георгійовичу!

Ваше мовчання мене дивує! Якщо ви не можете занести самі, пришліть дочку! Інакше Віталій Петрович помре і його смерть буде на Вашій совісті!

Текст був надрукований не на принтері. Втиснуті в папір букви здивували Олега. Він провів пальцями по зворотному боці листа, відчув рельєф літер. Зрозумів, що лист друкували на старомодній машинці. Задумливо зітхнув і відкрив наступний конверт, датований вереснем 2017-го. Всередині виявився такий самий текст. Як і в інших, разом із найпершим листом за березень 2015-го року.

«Довго ж цей Віталій Петрович не помирав, — подумав Бісмарк. — Напевно, і в інших конвертах, що залишилися на столі, таке ж послання. Недаремно Польський попросив доньку не пересилати йому в Грецію це сміття!»

Дзвінок в двері змусив Олега озирнутися.

— Привіт! — завзятим піонерським голосом крикнув Адік, заходячи в коридор.

— Тихіше, — Олег приклав палець до губ. — Там дівчина спить! — Він показав на двері.

— Одна чи з братом? — пожартував Адік, але вже тихіше.

Олег не відповів. Мовчки почекав, поки гість роззується, і повів його за собою на кухню.

— Це що у тебе? — зацікавився Адік, побачивши розкриті конверти і розгорнуті листи.

— На, читай! — простягнув йому одне з послань. — З квартири археолога приніс. Там ще чимало таких залишилося. Вони всі однакові. Та сідай уже.

— Ти що, дійсно думаєш, що він живий і живе в Греції? — відклавши прочитаний листок на стіл, Адік втупився Бісмарку в очі.

— Так, — відповів Олег і почув у своєму голосі нотку невпевненості. — Думаю, це можна перевірити. Щоб упевнитися.

— А ти знаєш, як зараз тисячі розумних людей виживають? Дуже просто! Бабуся-дідусь померли, вони їх таємно поховали без довідки про смерть і вінків з надгробками! І продовжують отримувати їхні пенсії! — Адік зробив паузу, стежачи за виразом Олегового обличчя. — Тому і стало так багато довгожителів у країні з поганою екологією і безнадійною медициною! Тому твоєму стариганеві й виповнилося сто вісім років! Тому його і немає вдома, а листи усе йдуть і йдуть! Він у Греції! Він у тій Греції! — Адік тицьнув пальцем в небо за вікном кухні.

— Ну дочка ж його жива, — Бісмарк перейшов на примирливий тон. — Може, ти хочеш з нею зустрітися і поговорити? Вона, правда, за словами внучки, усіх матом посилає!

— Ну, то й мене пошле! — швидко відповів Адік. — Я не харизмат. Мене і без приводу посилали. Просто так!

— Співчуваю, — усміхнувся Бісмарк.

— Не треба! Це жити не заважає. Краще скажи, чи ти там окрім листів що-небудь нарив?

— Все під замком у кабінеті, а ключ від замка в тієї бабусі, яка усіх матом посилає. До речі, до них уже приходили і просили архіви і щоденники. Бабуся усіх послала.

— А ти з ким говорив?

— З правнучкою.

— А якщо через неї? Якщо їй айфон пообіцяти?

— А за які бабки я їй айфон куплю? — обурився Олег.

— Я не сказав купити, я сказав пообіцяти! — Адік підкреслив думку піднятим вгору вказівним пальцем. — Гаразд! Подумай про правнучку, а що там з іншими адресами? Коли по них підеш?

— Можу завтра! Після роботи.

— А ти що, сьогодні на роботу ходив? — здивувався Адік. Бісмарк заперечливо мотнув головою. — Треба звільнятися, — вираз Адікового обличчя споважнів. — Там нам більше нема що ловити.

— Ти теж звільнятимешся з мерії? — запитав Олег.

— Я вже звільнився. Мені ж тільки їх «корочка» була потрібна. А просиджувати за п’ять тисяч гривень в місяць? Ні, це не для мене.

Бісмарк тим часом дістав список з прізвищами і адресами археологів, вирішивши вибрати найближчу до свого дому адресу для завтрашнього походу. На Липській він уже побував. Тепер залишалися Межигірська, Оболонська набережна і бульвар Перова. «Що ж вони так урозкид оселилися! — думав Бісмарк, перестрибуючи поглядом з рядка на рядок. — Чому б ото їм не жити в одному будинку для всіх археологів?! Адже письменники у той час жили у будинках письменників, композитори і учені в будинках для композиторів і вчених! А археологів он як розкидало по Києву!»