Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Ідуть вони тоді до бару, до якого вчащали разом, і той платить за всіх. Коли ж його питають про джерело такого успіху, він відповідає, що ще донедавна жив як Інший.

— Це що за Інший? — запитують його.

— Інший — це той, яким мене вчили бути, але який не є мною. Інший вірить, що обов’язком людини є провести ціле життя, міркуючи, як же зібрати стільки грошей, щоб не вмерти з голоду в старості. Він розмірковує і будує стільки планів, аж доки відкриває для себе, що він — жива істота, коли дні його на Землі вже майже скінчилися. Але тоді вже запізно.

— А ти, ким же є ти?

— Я — той, ким є кожен із нас, коли дослухається до свого серця. Людина, яку чарує таємниця життя, яка відкрита до чудес, яка відчуває радість та піднесення від того, що робить. А от цей Інший, що боявся розчарувань, не давав мені діяти.

— Але ж існує страждання, — каже товариство в барі.

— Існують поразки. І ніхто від них не втече. Тому краще програти окремі битви у боротьбі за свої мрії, ніж бути розгромленим, не розуміючи, за що саме ти борешся.

— Й оце все? — питають люди в барі.

— Так. І коли я це зрозумів, твердо постановив собі бути таким, яким справді завжди хотів бути. Інший залишився там, у моїй кімнаті, та я більше не дозволяв йому проникнути в себе, хоча він кілька разів намагався налякати мене, остерігаючи перед ризиком не думати про майбутнє. Відколи я вигнав Іншого з мого життя, божественна енергія почала творити свої чудеса.

«Напевно, він вигадав цю історію. Може, вона й красива, та не правдива», — думала я, поки ми намагалися знайти, де зупинитися. У Сен-Савені було не більше тридцяти будинків, і нам незабаром таки довелося б зробити те, що я й запропонувала, — поїхати до більшого міста.

Хоч би який ентузіазм він виявляв, хоч би як далеко від його життя вже перебував Інший, а мешканці Сен-Савена не знали, що його мрією було заночувати в містечку, й аж ніяк не збиралися в тому допомогти. Тим часом, розповідаючи ту історію, він ніби зазирав усередину мене; бачив мої страхи, непевність, намагання не помічати всього, що є чудом, бо завтра воно може скінчитися, й ми будемо страждати.

Боги кидають кості, не запитуючи нас, чи ми бажаємо взяти участь у грі. Вони й знати не хочуть, чи ти залишила чоловіка, дім, кар’єру, мрію. Боги не звертають уваги на те, що в тебе є життя, в якому кожна річ на своєму місці, кожне бажання може бути досягнуто працею і наполегливістю. Боги не зважають на наші плани; у якомусь закуті Всесвіту грають вони у кості, а тобі просто випадає жереб. І відтепер виграти чи програти є лише питанням випадку.

Боги грають у Кості й випускають Кохання з його клітки. Цю силу, спроможну і творити, і руйнувати — залежно від напрямку, куди дме вітер тої миті, коли вона виходить з ув’язнення.

Поки що вітер дув у його бік. Але вітри — такі самі примхливі, як і боги, і я, десь у глибині свого єства, уже починала відчувати їхні пориви.

ніби доля вирішила показати мені, що історія про Іншого була справжньою, — а Всесвіт завжди сприяє мрійникам, — ми таки знайшли дім із вільною кімнатою та двома окремими ліжками. Насамперед я прийняла душ, випрала одежу й наділа куплену майку. Після цього я почулася так, ніби заново на світ народилась, і це додало мені впевненості.

«Хтозна, може, Іншій не сподобається ця майка», — засміялася я про себе.

Після вечері з господарями — ресторани восени та взимку теж були зачинені — він попросив принести пляшку вина, пообіцявши купити завтра іншу.

Ми наділи куртки, взяли хазяйські склянки й вийшли надвір.

— Ходімо посидимо біля колодязя, — запропонувала я.

І ми всілись там, попиваючи вино, щоб зігрітися та зняти напругу.

— Здається, Інший знов утілився в тебе, — пожартувала я. — Бо в тебе настрій погіршився.

Він розсміявся.

— Я ж казав, що ми знайдемо помешкання, й ми таки знайшли. Всесвіт завжди помагає нам боротися за здійснення мрій, хоч би якими безглуздими вони могли здаватися. Бо це наші мрії, і тільки ми знаємо, скільки нам коштує плекати їх.

Туман, який ліхтар забарвив у жовте, не дозволяв розгледіти протилежний бік майдану.

Я глибоко зітхнула. Далі вже не можна було відкладати.

— Ми заговорили про кохання, — продовжила я. — Нам уже цього не уникнути. Ти знаєш, як я почувалася ці дні. Як на мене, краще б ця тема й не виникала. Та оскільки так уже трапилось, я не можу перестати думати про неї.