Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Невдовзі серце вгамовується. Так, я добре знаю свої межі й умію контролювати себе.

и приїхали вночі, туман був такий густий, що зрозуміти, де ми, було непросто. Я насилу могла розгледіти маленьку площу, ліхтар, якісь середньовічні будинки, ледь осяяні жовтим світлом, і колодязь.

— Ну й туман! — збуджено сказав він.

Я почувалася розгубленою.

— Ми в Сен-Савені [12] Маленьке поселення у Франції в департаменті Верхні Піренеї на кордоні з Іспанією. , — додав він.

Назва не казала мені нічого. Але ми перебували у Франції, і я почувалася піднесено.

— А чому ми сюди приїхали?

— Тому що тут є будинок, який я хочу тобі продати, — відповів він, сміючись. — Крім того, я пообіцяв повернутися в день Непорочного Зачаття.

— Сюди?

— Майже, недалечко.

Він зупинив машину. Коли ми вийшли, він узяв мене за руку, й ми попростували крізь туман.

— Це місце ввійшло в моє життя несподівано, — сказав він.

«Як і ти в моє», — подумала я.

— Одного дня тут я збагнув, що збився з дороги. Ба, не зовсім так: насправді, я її радше віднайшов.

— Ти говориш загадками, — зауважила я.

— Саме тут я зрозумів, що мені в житті не вистачає тебе.

Я знов роззирнулася. Сама не розуміючи, чому.

— І який стосунок це має до твоєї дороги?

— Ходім розпитаємо про житло, бо єдині два готелі в цьому містечку відкриті лише влітку. Потім повечеряємо в якомусь доброму ресторані, у спокої, не боячись поліції, не потребуючи вертатись бігцем до машини. І коли вино розв’яже нам язики, поговоримо про все.

Ми засміялися водночас. Я вже не почувалась у такому напруженні. Під час поїздки я дала собі звіт із тих дурниць, що собі надумала. Поки ми перетинали гірське пасмо, що відділяє Францію від Іспанії, я благала Бога, щоб він вимив із моєї душі напругу й страх.

Я вже втомилася від ролі наївної дитини, коли чинила подібно до багатьох подруг, які відчували острах перед неможливим коханням, не знаючи достоту, що ж воно таке, те «неможливе кохання». Якщо продовжуватиму це, то втрачу все добре, що ті лічені дні поруч із ним можуть мені дати.

«Обережно, — подумала я. — Обережно зі шпариною в загаті. Якщо вона з’явиться, ніщо в світі не зможе затулити її».

— Нехай Пресвята Діва береже нас нині і прісно й вовіки віків, — сказав він.

Я не відповіла.

— А чому ти не сказала «амінь»? — спитав він.

— Бо не вважаю це аж таким важливим. Були часи, коли релігія була частиною мого життя, та вони вже минули.

Він повернувся, й ми пішли до машини.

— Утім, досі молюся, — вела я далі. — Наприклад, коли ми перетинали Піренеї. Та чисто механічно, навіть не знаю, чи справді вірю в це.

— Чому?

— Тому що довелося страждати, а Господь мене не почув. Тому що багато разів намагалась кохати від усього серця, а те кохання було розтоптане, зраджене. Якщо Бог — це любов, він мав би дбайливіше поставитися до моїх почуттів.

— Бог — це любов. А найкраще на цьому знається саме Пресвята Діва.

Я розреготалась. А коли знову поглянула на нього, побачила, що його вигляд цілком серйозний, він зовсім не жартував.

— Діва Марія розуміє таємницю цілковитої самовідданості, — вів він далі. — І тому, що сама любила й страждала, вона звільнила нас від болю. Так само, як Ісус звільнив нас від гріха.

— Ісус був сином Божим. А Пресвята Діва — звичайною жінкою, що зазнала благодаті виносити Його, — відказала я. Бо хотіла виправити враження від мого недоречного сміху, хотіла, аби він знав, що я шаную його віру. Та віра й любов — не предмет для сперечання, особливо в такому чарівному містечку, як це.

Він відчинив дверцята й ухопив обидві сумки. Коли я захотіла забрати в нього свою поклажу, він осміхнувся.

— Дозволь, я понесу твою сумку, — сказав він.

«Давно вже ніхто не поводиться так зі мною», — подумала я.

Ми постукали в перші-ліпші двері; господиня сказала, що не здає кімнат. У другому будинку ніхто й не вийшов. У третьому нас добре зустрів шанобливий дідусь, та коли ми оглянули кімнату, там виявилося тільки одне ліжко. Я відмовилася.

— Либонь, краще нам поїхати до якогось більшого міста, — запропонувала я, коли ми вийшли.

— Ми знайдемо кімнату, — відповів він. — Чи ти чула про таке собі вправляння з Іншим? Це частина однієї історії, написаної сто років тому, автор якої...

— Облиш про автора й розкажи мені історію, — прошу я, поки ми перетинаємо єдину площу Сен-Савена.

— Один чоловік зустрічає старого друга, який марно намагається досягти успіху в житті. «Треба б йому дати трохи грошей», — думає він. І трапилось так, що саме того вечора він дізнається, що його старий друг розбагатів і ще й прийшов повернути все, чого напозичався протягом багатьох років.