Юрій Андрухович: Дванадцять обручів

І все ж тепер він із самого початку віддалявся від Львова. І ніхто вже не відповість чому. Можливо, з дитинства призвичаєний до малювання по географічних мапах, він вигадав замкнути пів-еліпс Карпат пів-еліпсом власного польоту? Створити навколо центру Європи віртуальний овал імені себе самого?

Можливе й інше. Можливо, то був тунель - його персональний тунель, і він просто не мав вибору.

Усе на краще в цьому найкращому з існувань.

Ще тієї ж ночі у Львові режисер Ярчик Волшебник, п'яний в зюзю, розчавлений і нещасний, якимось дивом опинився на залізничному вокзалі, де випорпав з надупної кишені останній дріб'язок за право входу до платної почекальні підвищеної комфортності. Насправді ніякої комфортності - навіть пониженої - там не водилося, натомість безумовною перевагою була відсутність ненависних циганів, котрі останнім часом так на нього заповзялись. Ярчик Волшебник гепнув усією масою на вокзальну лавку і спробував розглянутися навсібіч у пошуках людського співчуття. Наведення різкості у вибалушених і мокрих очах не дало жодного наслідку. Проте, як тільки він добув із бічної глибокої надпочату пляшку "Бальзаму Варцабича", до нього підсів якийсь солдатик. Солдатик виявився дезертиром в очікуванні першої ранкової електрички дамой на Великдень.

"Це саме, - казав дезертирові Ярчик Волшебник, поки той прикладався до пляшки з темною гидотою, - це, як би сказати? Приїжджаю в п'ятницю, так? Відзнятий матеріал на касеті, бабки в конверті, так? Ну, як би повний порядок, так?".

Він уже всорокове розповідав цю історію. Солдатик майже нічого в ній не рубав, але вдавав, ніби слухає.

"Це саме, - казав Волшебник далі, - я собі таке - ну, поспав, поїв і дивитись касету, а там нічо! Уявляєш, служба, нічо! Ні-ху-я! Всьо пропало, служба! Кліп сезону, гаряча десятка! Така еротика - зе бест! Зе бест оф, служба!".

Він переводив дух, ковтав з пляшки і витирав сльози. Упродовж дня цю історію вислухали десятки випадкових і не знайомих йому людей. Спершу вона була зрозумілою, але чим далі, тим плутанішою. От і зараз її важко було дотямити:

"Тоді я, це саме, ну там конверт, бабло - от така була нев'їбенна пачка, і всьо зеленими, служба! І що ти думаєш? Я в конверт, а там, це саме - ціла пачка якихось бумажок, усьо в гівні, ціла пачка бумажок, якими задниці підтирали! Служба, товстезна така пачка, двісті задниць можна було підтерти, служба!".

Перевірено життям: як тільки Ярчик Волшебник доходив до цього місця, його проривало. Цього разу теж сталося - він заревів: "На касеті - пусто, а з гонорару гівно!".

Солдатик уже давно посилав волохатого мудака куди подалі, випивка у пляшці скінчилася, а знову і знову слухати, що "це всьо плащуни, служба, це всьо плащуни, нє, ти тільки це саме - касета пуста, а з гонорару гівно", було вже в падло. А проте він посилав його лише подумки: до першої ранкової електрички дамой лишалося ще дві години і все одно нє хір дєлать.

Так що тут і зараз остання для нас нагода побачити їх зблизька.

Наприклад, як прибитий втратами Волшебник поволі заспокоюється, як його втома забирає своє, як він говорить усе тихіше й невиразніше, зажовуючи цілі слова і фрази ("гонорар запиздили, австрійця замочили, вся касета в гівні"), й нарешті як він, ніби в яму, провалюється в розпач дрімотного заціпеніння. Солдатик поки що терпить цю голову на своєму плечі.

Мине кілька хвилин - і режисер Ярчик Волшебник, не розплющуючи очей, зауважить, як до платної почекальні підвищеної комфортності, скориставшися моментом, коли все навкруги, включно з білетеркою та охоронцями, мертво поснуло, зусібіч прослизають напівзігнуті скрадливі постаті в обдертому одязі. Вони безгучно посунуть на нього, викидаючи при цьому леза з колодок. Його жах підкотиться до горла, він зіщулиться, плащуни занесуть над ним ножі. Ярчик Волшебник закричить на увесь залізничний вокзал станції Львів.

Карл- Йозеф Цумбруннен міг би почути цей крик, якби йому на тому вельми залежало. Хоч він і віддалявся -і не тільки від Львова, але й від згадок про Львів. Цього разу він розпізнав під собою Брашов зі зграєю вороння, що обліпило шпилясту вежу й дахи Чорної Церкви і, вочевидь розпізнавши в ньому свіже астральне тіло, зчинило від того несамовитий рейвах у всьому підконтрольному просторі. Поворот у небі над Брашовом спричинив те, що Карл-Йозеф урешті потягнувся вздовж південного пасма Трансильванських Альпів. Мабуть, спеціально для нього місячного світіння додалося ще більше. Кожну ущелину і кожен скелястий виступ він побачив з такою ясністю, ніби сам їх для себе вигадував. У замках і палацах тієї ночі забавлялися, але всі забави вже переважно скочувалися до завершення. Дами закутували хутрами свої прозоро-бліді, обсипані місячним борошном, декольтовані плечі, так само бліді панове навзаєм розкланювались, поблискуючи медальйонами та моноклями. Добірні аристократичні товариства повагом сідали до тряских тарантасів і каруц, щоб іще перед сходом сонця дістатися своїми надпровальними звивистими шляхами домів і, хильнувши на сон добре настояної крові, завалитися спати по трунах.