Юрій Андрухович: Дванадцять обручів

Карл- Йозеф Цумбруннен цілком доречно, водночас із дев'ять-на-волосинці, пірнув у вітряний струмінь і зник з-перед її вікна. Звісно, йому не хотілося бути викритим. Тому він так і не дізнався, що таке дванадцятий обруч. Загалом писаний Колею лист дещо насмішив його своєю патетикою, цією вічною прикметою молодих і живих. До того ж, пригадалось йому, ця дівчина забагато читає фентезі і слухає Моррісона. Містика якась, вирішив Карл-Йозеф.

Насправді йому вже давно хотілося до іншого вікна - і ви здогадуєтеся чому. Так само рішуче вдарився він об нього, прикипівши обличчям.

І воно побачило тьмяно освітлену зсередини нічною лампою кімнату подружньої пари Пепа - Воронич. Артур і Рома, здавалося, спали. Та що там здавалося! Спали - і все. Спали, як сплять разом люди, що кохаються. Тобто так тісно і так разом і так близько і так єдино дихаючи, як це роблять люди, що сплять разом з любові. Це був невимовно глибокий сон. Карл-Йозеф навіть не спробував її покликати. Увімкнена нічна лампа свідчила лише про те, що якийсь час тому вони могли любитися. Велике, на всю віконну раму, обличчя по той бік їхньої кімнати на мить зробилося маскою болю. Виявляється, він ще міг це відчути.

Розрив, розрив. Прощання, втрата, розрив.

Він з усіх сил відштовхнувся від холодного євровікна. А відтак, завзято розтинаючи нічне повітря, вгвинтився у висоту. І щойно тоді знову глянув униз - на молочно-білий від снігу та місячних потоків Хребет - коли будівля пансіонату під ним зменшилася до безглуздої родимки на світовій шкірі.

Жоден прикордонний пеленґатор, як і годиться, не засік його небесних пересувань. Уже на трансильванському боці Карл-Йозеф уперше зрозумів, хто тут завжди кричить по-пташиному. Йому самому ледве вдалося вигребти з повітряного чорторию, що виявився потужним астрально-енергетичним завихренням. Десятки, якщо не сотні, душ носилися цим просторово-часовим проваллям, не в змозі коли-небудь з нього вибратися. Ймовірніше за все, більшість із них була приречена залишатися в цій центрифузі вічно. Карл-Йозеф примудрився вислизнути крізь безповітряну трубу між двох зустрічних циклонів, кожен з яких міг би закрутити його в собі до решти часів.

Аж після цього Цумбруннен остаточно ліг на свій курс. По ліву руку він залишав Сучаву, звідки саме доносилися хори всенощної служби впереміш із тромбонними ревами якогось циганського весілля і маневровими гудками на станції Сучава Норд, а по праву - Бістріцу і Пятра-Нямц. Він уперто тримався Карпат і всіма силами намагався нікуди не збочувати від кам'янистих пасем на хребтах. З трансильванського боку снігу не було зовсім, а весна зайшла вже так далеко, що, здавалося, там внизу щомиті зацвітуть сади. Люди лишалися ще нижче, ця висока країна взагалі не належала їм. Поміж людьми і хребтами залягали ліси. Карл-Йозеф не тільки пам'ятав про це - він чув усі струмки в заростях і бачив кожне дерево зокрема, і всі дерева разом. Але він міг навіть і не таке - йому вдавалося чути і кожен листок на кожному дереві, і як лускають бруньки, і дихає мох, і - що не вимагало особливого вслухання - як під корою наростають річні кільця або як стукає серце в їжака, не тільки у вовка. Потім він зауважив перед собою перші визубні Трансильванських Альпів, однак, не долетівши до них, узяв різкий поворот на захід. Так, на захід, на захід безумовно - утікаючи від світання.

Перед ним від самого початку розкривалося ціле віяло можливостей. Він міг, наприклад, обрати найкоротший шлях - понад Словаччиною. Там також не бракувало б гір, якщо йому йшлося про те, щоб обов'язково бачити під собою гори. Він міг би взяти південніше і петляти понад самим словацько-угорським кордоном - якщо б йому хотілося не гір, а вапнякових схилів і виноградників. Зрештою, він міг би цей кордон перетнути - непомітно не тільки для вартових, але й для себе самого - і виникнути над картографічно зеленим Земпліном, а тоді, дрейфуючи не стільки на південь, скільки на захід, усе-таки прибитися до Дунаю трохи вище від Будапешту. Власне, Дунаю було не уникнути - як у словацькому варіанті польоту, так і в угорському. А відтак і мости, й баржі, й берегові очерети та заплави все одно залишались би попереду.

Однак, якби йому захотілося не найкоротшого, а таки найдовшого шляху, то він міг би від самого початку пуститися на північ і перетнути Польщу. А це означало б, що він неминуче пролетить і над Львовом. Карл-Йозеф Цумбруннен любив це місто сильніше і чесніше від більшості його мешканців. Зараз уже можна, не приховуючи всієї правди, висловити вголос те, що у дні його життя мусило залишатися таємницею: Карл-Йозеф часто бачив Львів у снах. У тих, де він, виконуючи секретні розпорядження невиразно-розмитих зверхників, проникав до якихось облуплених конспіративних помешкань, а звідти до захаращених усіляким тисячолітнім хламом підземель, бо його завданням було знайти воду, русло, річку. В останньому такому сні він її знайшов, але це призвело до прориву шлюзів під Оперою, Цумбруннен ще пам'ятав, як звідусіль прибувала пінява каламуть, як він стояв у ній по пояс, не в змозі поворухнутися, як - дарма що риба - врешті був накритий з головою і захлинувся.