Юрій Андрухович: Дванадцять обручів

Наприклад, як росте трава, як нафта струмує трубами, як риба пливе річками й потоками, за течією і проти. Або скелети на дні засипаних печер і черепи на дні завалених криниць. Чи, скажімо, незліченні TIR-и, завмерлі у довжелезних чергах перед прикордонними переїздами з напівживими-напівзадушеними пакистанцями (цього разу він був певен, що то не банґладешці, а пакистанці), котрі штабелями лежали й не ворушилися під підлогою.

Він також бачив тисячі освітлених ізсередини церков - по всій країні.

Карл- Йозеф Цумбруннен описав невелике коло над долиною Річки і, не вагаючись, узяв напрям на Трансильванію. Цього не можна пояснити -це залишається тільки приймати як даність. Мерці здебільшого мандрують на захід. У пам'яті виникла дитяча забава в пілота і чомусь - як легко стрибалось у воду, в найзеленіші теплі річкові нетрі в околицях водяного млина.

Але чи можна це назвати пам'яттю?

Він наблизився до Хребта над самою полониною Дзиндзул і - ніщо не могло його зупинити, навіть виклик Місяця - пішов на різке зниження. Це виявилося сильнішим не тільки за Місяць, але й за нього самого: не всі нитки розірвано. Він прошелестів над вершечками притрушених снігом ялівцевих чагарників, оминув трамплін і виринув просто на будівлю пансіонату. Його тягло, це було його Місце, химерний будинок з ґанками, терасами і вежами, з десятками вікон. Але тільки у двох із них світилося. І до першого з них Цумбруннен припав, та що там - прилип усім собою, вдарився об його непробивну склопакетну холоднечу.

За вікном була кімната Коломеї Воронич. Дівчина півлежала на нерозстеленій канапі і щось без перестанку записувала до колись товстого блокнота, вириваючи з нього одну за одною списані картки. То була вже сто тринадцята сторінка її листа зниклому другові - тому, що пішов учора при заході сонця.

"Я знаю, - писала Коля на сто тринадцятій сторінці, - що Ти роздвоєний, але тому й вічний. Ти, який лиш одну ніч тому ще був тут і класно брав мене [Коля закреслила три останні слова] ніжно звільняв мене від цього тавра, клейма, клейкого клейноду - я маю на увазі моє спочиле в Бозі дівоцтво, отже Ти - той самий, кого я чекала все життя [два останні слова вона закреслила] не скажу як довго. Але водночас Ти інший - опечькуватий, стагий і висий, схожий на гобіта стагезний мудодзвін [останнє слово закреслила] балакун. Бо, як я тепер уже знаю, Ти існуєш у двох версіях. Молодій - це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій - це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б зараз. Це коли б він не помер молодим. Тільки не кажи, що все не так і я знову проїхала! Я ж бачила, як Ти виходив з веранди до Послів Ночі! Вони залягали у темних чагарях в очікуванні на Тебе. Думаєш, мене глючило? [закреслено все речення] А Ти востаннє на мене подивився через плече - то був не Ти! [останні два слова, як і знак оклику, закреслила], ага, то був той професор, на півсекунди він прорізався через Твою оболонку, бо Ти і він - це одне, я знаю. Я думаю, що завдяки цьому Ти можеш бути і тут, і на Місяці. Бо насправді нам дозволено щось одне: або тут - або на Місяці. Ми роз'єднані, правда ж? Між іншим, я знаю, що зараз Ти вже там. Ха! Я бачила, як Ти розчинився в тому гидкому [останнє слово закреслила] місячному сяйві, як воно вже дістало! А тоді Посли Ночі трьома здоровезними сичами вилопотіли зі своєї засідки в чагарнику. Ти йшов догори по місячному променю, а вони летіли над Тобою і трохи позаду, такий собі ескорт".

Слово "ескорт" вона змушена була написати з переносом - еско-рт. Останні дві літери переходили на дальшу сторінку, а сто тринадцяту було так само рішуче видерто і кинуто поруч із канапою на підлогу - до жужма ста дванадцяти її попередниць. Карл-Йозеф здогадався, що далі буде про нього.

"Знаєш, - писала вона далі, - от я до Тебе пишу, але як я зможу переслати Тобі цього листа? Бо Ти ж ніколи вдруге не з'явишся переді мною, це ясно. У Тебе ще так багато - непочатий край - непочатих дівчат! Непочатий рай дівчат! Щодо звичайних поштових послуг, то тут повний капець - сам знаєш, як довго все це триває, коли йдеться про сполучення між нами й Місяцем. Фактично ціле життя. Проте мені це фіолетово [одне слово закреслене] не так важливо - я все одно допишу цього листа до останніх трьох крапок, бо я переконана, що його все одно буде прочитано. А в нас новини. Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця-фотографа. Я зараз усе частіше думаю про нього. [Останнє речення вона закреслила] Його вже немає, а я, виявляється, нічого, нічого, нічого про нього не знала! І вже не буду знати, як виявляється. Що то був за чувак? Чому він сюди приїздив, що ним волокло в нашому напрямку? Ні, не так - я не те щоб думаю про нього, я просто втикаюся, бо він зараз десь тут. Наприклад, за оцим от вікном. Я зажмурюю очі, повертаю голову до вікна, тоді рахую до десяти: один - два - три - чотири - п'ять - шість - сім - вісім - дев'ять - дев'ять-з-половиною - дев'ять-з-четвертиною - дев'ять-на-ниточці - дев'ять-на- волосинці - десять! Я розплющую очі - за вікном нікого й нічого, тільки ніч. Але він десь тут. Може, я просто ще не маю дозволу на те, щоб його бачити? Зате через нього я зрозуміла, що таке дванадцятий обруч. Це - коло вічності, початок і кінець в одному, Альфа і Омега, всі ми і кожне з нас…".