Бо сам Пепа натомість опинився в центрі стрімкого й запаморочливого кола: то були сухорляві старі жінки з довжелезними задимленими люльками в зубах (а краще сказати в ротах, бо зуби в них за останні сто років геть постиралися), і вони, сплівши рамена й нещадно витупуючи, танцювали свій особливий аркан жіночий. І кожна з них - а було їх, можливо, з дванадцять - по-своєму зухвало підморгувала та кривилася до захопленого зненацька приблуди, а позаяк усі вони перебували в ненастанному кружінні й голосінні, то Артур Пепа жодним чином не міг звернутися до котроїсь із них за необхідними поясненнями. По-перше, цікавило його, чому ця бабнота танцює суто чоловічий танець. По-друге, якої сраки вони крутяться саме навколо нього - їм що, своїх беззубих любасів не вистачає. По-третє, коли все це закінчиться. Бо Артур Пепа якось чув на зборах молодих літераторів, що існує такий магічний аркан, який танцюється й сім, і вісім, і дванадцять годин поспіль - витримують лише найсильніші - ті, в кого замість крові вогонь або просто майтвердша жила. Тут, однак, про ніякі жили не йшлося - залишалося притупувати й собі, подриґувати плечима, дурнувато всміхатися та вдавати, що все це йому неабияк подобається, бо він такєй до данцу бєстрий щьо йой. Дерев'яний настил був до того ж уже настільки гладко пошліфований незліченними зусиллями попередніх танцювальників, що Артурові ноги, цього разу в лискучих шкіряних капчурєх, так і роз'їжджалися підступно на всі боки, аж годі було втямити, як йому дотепер вдається не загриміти на крижі посеред усього цього румовища.
А вдавалось воно йому через те, що час до часу котрась із бабунь вискакувала з кола й підхоплювала його за плечі - тоді слід було з нею погоцати, й Артур Пепа щоразу дивувався, наскільки вони легкі, вертляві і як загалом добре з ними танцюється, не дивлячись на те, що зморшки так і їли їх поїдом, і впритул це було видно особливо виразно; їхня шкіра нагадувала зшиті докупи шматки потьмянілих мап, до того ж рельєфних. "Йой, Артурчіку, - сказала одна з них йому на вухо, - жєль тебе, леґінику солоденькєй, шо-с вдовицу взєв, не одна би дівка за таким файним танцуристим пішла, а ти си білий світ зав'їзав, сарако!". І не встиг Артур навіть подумати, що б на це відповісти, як уже інша продовжувала: "Ци ти розум свій у кирници втопив, ци на базарі спродав, як лишень та вдова тебе чярами спортила? Де-с твої розуми золотенькі ночювали, шо-с двацікь літ на мудрого вчивси?". А по цьому третя: "Озми лиш, Артурчіку, добрий бакіг, та й нажєни гадину з хати, а як не вступиси, то кєнь її зі статками всіма, та чєляґю, та ґрунтами, а сам втічи на край світу ци на стройку в Чєхію, ци на войну в Чєчню!". А по тому ще одна: "Єк ми на тебе довго чєкали, Артурчіку дорогенькєй, на кого полишєв нас, любасок майкращіх!". А за нею інша: "Нич ти не скажу, Артурчіку-леґінику, лиш будеш ти з нами сеї ночі, хлопчіку, солоденько любитиси, до раня цілюватиси, а відтак у бани з нами, любасками пєшними, чістенько митиси й купатиси!". І вона безецно лапнула його за матню, де не було нічого, крім холоду. "А скільки ж тобі років?" - спитався чомусь Артур, ніби це мало значення, хоча швидше за все - щоб тільки виграти час. Однак, вочевидь, не розчув як слід відповіді, бо не могло ж їй справді бути трицікь і сім.
Так, ніде правди сховати - магічний танець уже давно робився непристойно-сороміцьким, арканні мотиви переходили в коломийкові, а ті своєю чергою - в якесь розмірено-жагуче карпатен-ска, і в передчутті чогось найголімішого Артур уявив собі райцентрівську лазню з облупленими кахлями в незмивані жовтуваті патьоки, мокриць і павуків на стінах, іржаві крани з перекошеними вентилями, забиті волоссям та ватою стоки в потрісканих ваннах (чого лише вартувала ця суміш запахів - дусту, господарського й дьогтевого мила!) - а там і метушливу зграю роздягнутих відьом з обвислими цицьками та задницями, і ці клоччяні армійські мочалки в них між ногами, і як вони, штовхаючись ліктями, наввипередки сунуть до нього. І саме тому в останню мить він здогадався крутнутися штопором, вирватися з обіймів чергової партнерки, маючи на меті якось вишмигнути вбік непомітно, але тут його й було покарано: слизькі, мов на спермі, підошви роз'їхалися до критичних меж - і Пепа таки загримів на крижі, високо над собою побачивши власні задерті ноги. Що ж, подумалось йому, тут вони мене і зґвалтують.
Однак замість кільця переможно зашкірених печено-яблучних фізій, що мали б тієї ж миті виникнути над ним, загрозливо нахиляючись, димлячи люльками і радісно прицмокуючи синіми губами, побачив, як розступилася брезентова стеля і розкрилося вгорі небо, а головне - побачив, що лежить під деревом і, навіть якби не чув сипкувато-захриплого від незліченних весіль вирлоокого цимбаліста ("злізло дівчє на черешню ягідоньки рвати"), то все одно знав би, що то черешня: так багато червоного в зеленому буває лише на черешнях і лише у червні. Черешня росла аж до неба, вона заповнювала собою весь простір над Пепою, всіма своїми чуттєвими відгалуженнями розходячись у навколишній безкрай, тож навіть у такому вигляді являла б собою одну з нечисленних у Пепиному безглуздому житті картин досконалості. Проте цього виявлялось аж ніяк не достатньо для авторів найновішого відеокліпу: втілюючи заанонсовану вирлооким цимбалістом картину, вони розташували на черешні якусь гнучку й довгоногу дівчину ("а я знизу помагаю та й став підглідати" - розривався цимбалюга усіма своїми втраченими голосовими зв'язками). Дівчина то завмирала на розгалуженнях, широко розставивши ноги, то перелазила з гілки на гілку, вся вимазана в черешневому соці, і диво, що міг бачити знизу Пепа ("й сюда глянув, й туда глянув - аж світ закрутивси"), змушувало його ледь не вмирати від захвату ("люди добрі, та в черешни Рай Божий втворивси" - своєчасно знайшов єдино можливі для його стану слова братисько-музикант). Ні, Пепа не міг бачити її обличчя, але йому вистачало цих наструнених до неба ніг і веселої посмішки в місці їхнього зростання. "Ти хто?" - запитав у неба Артур Пепа, бо нічого мудрішого запитати не міг. "Я тут черешні їм", - відповіла дівчина голосом його падчериці Коломеї й сипонула в нього жменею налитих соком ягід. Не в змозі поворушитися, Пепа спробував ловити їх ротом, але нічого з того не вийшло. Ягоди падали йому на обличчя, їх робилося все більше, то був м'який черешневий дощ, в якому Пепа погодився б лежати безмежно довго, якби…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу