Анатолій Дністровий - Місто уповільненої дії

Несподівано каже:

— Ти мене не кинеш?

— Дурненька, посміхаюся після невеликої паузи, оскільки це запитання виявилося настільки наївним і дитячим, що я мало не розреготався.

— Олег…

—?

— Олег, я боюсь… Підходжу до неї, хочу обійняти.

— Припини, — відсторонюється, ніби я їй неприємний.

У мене виникає божевільна ідея — божевільна, бо треба буде напрягти цілу купу народу, в першу чергу — батьків, — поїхати з Олею до мене додому. Кажу їй про це і вона на очах оживає, щоки наливаються рум'янцями.

Господи, вона ніби знову народилася!

— Ти запрошуєш?

— Да.

Пауза.

— Я вдячна тобі. А то думала…

— Що думала?

— Що ти зі мною… словом… просто так…

— «Просто так»?

— Як це сказати? Ну… що ти мене просто використовуєш… спиш і все…

— Да. Я з тобою сплю. І не тільки сплю. І що з того? Ти мені дорога. Розумієш? І цим усе сказано. Не має значення, чи ми одружимося. Головне — ми є одне в одного. Могло ж бути все зовсім не так! Як ти не розумієш?

Нарешті закипає чайник. Запарюю чай.

П'ємо мовчки. Мляво їмо булочки.

Мабуть, вона ревнує. Два контакти на стороні, які в мене були (одна сцикуха — її подруга, а інша — з іноземного факультету, одружена — ця не рахується), мабуть породили певні плітки; коли Оля заводить на цю тему розмову, влаштовуючи мені справжнісінький пресинг, я роблю ображено-тупий вираз обличчя й обурююся:

— Як ти можеш про мене таке думати? Невже ти вважаєш, що мені ще хтось потрібний? Мантелепи, які пускають ці плітки, тільки й чекають, щоб ми посварилися. А звідки ти знаєш, може одна з них хоче бути зі мною? Може вони кайфують від того, коли роблять комусь шкоду? Може вони хворі на голову? Ти маєш гарантії, що у них все нормально з психікою? А?

— Ні.

— То навіщо мене кумарити? Це ж зовсім гнила тема…

— Пробач, якщо я тебе образила, — каже вона.

— Найлегше сказати «пробач»… все це залишає на душі осад. Розумієш?

— Олег…

— Не перебивай! Пауза.

Вона зовсім втухає. Обережно беру її за руку, вона розгублено підводить голову, винувато дивиться.

— Олю, ми повинні одне одному довіряти. Розумієш? — тримаю її обличчя в руках і цілую в заплакані оченята.

— Да. Розумію.

Згадую їхні імена: Тюля, Булавка, Мишка, Бідон, Циркуль, Рома… згадую ці слова і вони нічого суттєвого не говорять. Я майже забув людей, яких раніше знав під цими іменами; вони здаються тепер такими ж випадковими істотами, як пасажири в купе, з якими деколи змушений їхати. Дедалі рідше бачу їх у спогадах, навіть коли прагну пригадати той чи інший епізод зі спільного життя, таке враження, наче вони назавжди покидають мою пам'ять, а коли й на мить повертаються, — то схожі більше на невиразних привидів, аніж на реальних людей, з якими безтурботно проводив дні юності.

Не уявляю, про що би зараз розмовляв, наприклад, із Булавкою, якби з ним випадково зустрівся на вулиці.

Думаю про час, проведений тут. Мене нудить від моєї групи, більшість якої — дівчата із навколишніх сіл та хуторів. Від них так смердить потом і менструацією, а ще погано помитими стопами-вставками до туфель, що не можу знаходитися з ними в приміщенні більше ніж годину, тому змушений тікати з лекцій, бо в аудиторії сидіти всі пари — це концтабір.

Зараз — на початку зими — трохи легше й у приміщеннях повітря свіжіше, оскільки через холод (ректор-жлоб не виділяє кошти на опалення, економить, козел) дівчата майже не скидають верхнього одягу і неприємні запахи не такі гострі, вони менше заповнюють приміщення і від них можна врятуватися, якщо сісти в кінці біля вікна і завбачливо відчинити кватирку.

Уже кілька місяців читаю «Метафізику» Арістотеля, яку мені подарував колись у машині Васі Булавки Тюля .Цей дядя-філософ так серйозно грузить, що я беруся за цю невдячну справу зрідка, коли зовсім нудно, натомість, читаю «простішу» — історичну та художню літературу. За те, що ношуся з томиком Арістотеля, одногрупниці дивляться на мене, як на повного придурка. Звичайно — вони ж читають Кінга і цю беліберду, яку пише, здається, Марініна.

Як не дивно, в цьому місті нема що робити: я лише спілкуюся з Олею або читаю. Зі мною навчається багато вузьколобих, вони ходять по університету купками по п'ять-шість чоловік, голосно регочуть, кричать в коридорах і матюкаються. Особливо люблять вони юрмитися у туалетах, де збираються на перервах, курять дешеві цигарки й плюють на підлогу.

Люблю, коли до мене додому приходить Оля зі своїми одногрупницями. Взагалі, з філологами — цікавіше, вони не такі тупі, як історики: розкуті, бадьорі й інтелектуально розвинутіші. Коли в мене перебої з хавчиком, я запрошую Олю з подругами в гості. Мантелепи, більшість із яких місцеві, зносять у моє лігво домашні страви — мариновані гриби, помідори, деруни з картоплі чи котлети, різноманітні салати, деколи смажені курячі стегенця, лимони, яблука, оливки, голландський сир, дрогобицьку ковбасу (яка смакота — ням-нямі),а ще біле або червоне вино — і ми часто робимо гучні застілля, під час яких вони багато говорять на інтелектуальні теми.