Анатолій Дністровий - Місто уповільненої дії

«У Мишки дах поїхав, вона тепер у Свідках Єгови. Карбюратор за те, що вона підкинула йому сифак, страшно її побив. Вона заявила на нього в суд, але Вася, цей смердючий козел, її так зашугав, що вона забрала заяву. Матір Циркуля (тьотю Оксану пам'ятаєш?) паралізувало, кажуть все через нерви і смерть сина».

Пропадає настрій. Вася, який не знає таблиці множення, тепер буде юристом. Непогано. Далі Бідон пише, що купив у горах біля Микуличина невеличку пасіку і хоче влаштувати приватне підприємство, налагодити торгівлю медом і прополісом.

Рома з ним не пропаде — цілеспрямований типоша.

Не можу читати, ховаю листа.

Я хочу плакати.

Просто — як усі нормальні люди. Плакати.

Недаремно Оля деколи запитує, чому сумний.

А й справді — чому? Невже я ще люблю Рому? Невже боляче втрачати чи усвідомлювати те, що вона зараз з іншим?

Недаремно Оля деколи плаче, коли думає про моє минуле.

Більше нічого їй не розповідати, нічого!

Хоча в неї дуже добре розвинена інтуїція.

Вона бачить мене як облупленого.

Новий рік я зустрічав без Олі — вона захворіла і лежала вдома з температурою, а я пішов в общагу до знайомих.

Те, що там було, — майже не пригадую, лише складаю до купи розповіді різних людей: я сидів за кількома столами, в різних компаніях, з якими добряче пив; потім обстругав сходи між сьомим і дев'ятим поверхом, обстругав блок знайомих сци-кух (мабуть, до однієї з них просився на нічліг); з таксомату на першому поверсі телефонував готовим у дим до Олі, відірвав слухавку і товк нею по голові якогось типошу, який зустрівся мені вночі на сходах. Потім мене накрило ще більше: в кімнаті свого одногрупника, в одній із тумбочок я знайшов поліетиленовий пакет із гречкою і пішов по кімнатах засівати студентів, вриваючись на незнайомі застілля і осипаючи голови присутніх крупою; мене заспокоювала ціла зграя приятелів, забрали в одну з кімнат, роздягнули, запхали під душ і поклали спати.

Олі батьки дали згоду на мою пропозицію поїхати з їхньою донькою до мене додому на зимові канікули. По телефону я повідомив Маман, що б вона готувалася, по її голосу зрозумів, що вона зраділа і водночас занепокоїлася.

«Чому ти сумна?» — майже кричу в слухавку, бо на лінії жахливі звуки, які перешкоджають добре чути Маман.

«Ти більше не вернешся», — каже вона і я нарешті розумію, чому в неї такий понурий настрій.

Признатися, я ніколи не думав над тим, чи є потреба після навчання повертатися додому.

«Да — не повернуся», — раптом усвідомлюю, що справді — ні за які гроші не повернуся; від однієї думки, що — не дай Боже — життя змусить повертатися, — стає не по собі. Своє рідне місто, своє дитинство і юність у ньому сприймаю, як страшний кошмар, як неприємний сон, в якому все понуре й чуже, безлюдне й дике. Мені навіть не вкладається в голові, як там можна жити, працювати чи навчатися, як там минають дні і ночі; рідне місто — тьмяне, повільне, сонливе царство нудьги.

Не повернуся.

Ніяк не можу заснути. Виходжу в тамбур. Закурюю. Починає боліти голова, мабуть, від безсоння й куріння. Вагонами трохи хитає, спираюся на стінку. Зі мною у тамбурі сорокарічний чоловік, він швидко курить і, не приховуючи сліз, плаче. Відчиняються вагонні двері. «Валік, пішли» — гукає його молода вродлива блондинка, мабуть дружина, але він не реагує.

— Сука, — каже він. Пауза.

— Що би ти зробив з тією сукою, якби вона тобі зрадила? — раптом звертається до мене. Його запитання так несподівано вривається у мої спогади, що не можу одразу нічого сказати. Він втуплюється в мене своїми розширеними вистражданими очима і я бачу, як йому важко.

— Причини цьому були? — запитую. Він зводить праву брову, потім опускає голову і довго думає.

— Причини?

— Да, — намагаюся підштовхнути його до сповіді, аби говорив він, а не я.

— Але ж вона мені зрадила! — впивається в мене своїми витріщеними, палаючими очима. — Як тебе звати?

— Олег.

— Олег, вона зрадила. Розумієш? — розводить руками в різні боки. — Після зради — жінки стають іншими. — Ще трохи бурмотить собі під ніс, поки не заходить у вагон, нічого не сказавши на прощання.

Через кілька хвилин у тамбурі знову з'являється блондинка. У неї подавлений, згаслий погляд. Жінка нервово курить, швидко потягуючи цигарку, тліюча кінцівка якої з кожною затяжкою видовжується і загострюється. Помічаю, що пальці жінки тремтять, вона задумано дивиться собі під ноги і мовчить. Раптом знову забігає той, що кілька хвилин тому від розпачу пускав шмарклі. Довго вивчає її обличчя, підійшовши упритул.