Анатолій Дністровий - Місто уповільненої дії

Тепер все інакше: любить поговорити зі мною про футбол, про «Динамо» чи «Шахтар», хоча я неодноразово казав йому, що є фаном тільки червоних дияволів «Манчестера», про бокс чи про бандерівщину (так він з мене глузує). Тепер деколи від нього чую «синок».

Полковник може запросити мене на перекур, коли я приходжу до Олі, і розповісти про свої походеньки по медсестрах у госпіталі у Кабулі, але це він говорить пошепки, аби, не дай Боже, не почула дружина. Коли перебуває під конкретним газом, від чого його не слухають ноги, знову змушує мене грати в кляті шахи. З мене шахіст кепський, а йому у місцевому парку Шевченка, як гордо про це каже його дружина, нема рівних: «Он даже виігрує у однорукого Кузнєцова» (мабуть місцевий авторитет у шахах). Коли він грає зі мною готовим у дим, я майже кожної партії примудряюся поцупити у нього то слона, то офіцера і сховати, чого він, як правило, не помічає. Тим самим порушую його складну комбінацію. Полковник зривається на ноги, ніби не вірить своїм очам, що його щойно потовк студент! Гнівається, визнає свою поразку і заставляє грати нову партію. Знову прибираю з дошки коня, або невигідного для створення власного надійного плацдарму ворожого пішака, і він знову обстежує поле каламутними очима і реве на цілу хату «це якась містика!».

— Ви знову програли.

— Да? Щє одну, — каже він наполегливо і нашвидкуруч розставляє фігури. Робить це спіхом, бо пішаки стоять нерівно.

— Може досить?

— Розкладай! — вигукує він і наливає в чарки. — Це якийсь зоопарк! Такого ще не було! Мої — білі. Я ходжу! — кричить він, наче справді йде в атаку з багнетом.

Коли полковника остаточно накриває водяра, його обличчя наливається кров'ю і від поту стає мокрим, хоч бери викручуй. Він може сидіти півгодини, мовчки втупившись у стіл із наїдками та порожніми склянками. У такому стані у нього деколи проскакують солдафонські заморочки — «сукині діти!», «три наряди!», але на них не звертаю увагу, наче це мене не стосується. Отак він сидить і кричить протягом години-другої, а навколо нього жінки прибирають брудний посуд, витирають ганчіркою стіл. Дедалі менше він визвіряється на мене; раніше розпочинав це запитанням, чому я припхався сюди з країв, де самі тільки мішком прибиті націоналісти. Я жартую, що скоро тут буде все, так як у нас. Він тупо дивиться на мене, нічого не говорить, тільки наливає і п'є.

Матір Олі — дуже мила жіночка, яку зсередини з'їдає страшна хвороба — нетерплячка: вона певно у день і ніч думає лише про те, щоб ми з Олею негайно побралися, вклепали спиногриза, який би зробив бабусю щасливою. Поки не виявляю ніякої зацікавленості, бо на все воля Божа. Одного разу зі мною відбулася вельми делікатна розмова віч-на-віч, під час якої вона знову поставила мене перед фактом, що їм терміново потрібний зять.

— Пойми нас правильно… Ти нам дуже нравишся, Олі також…

— Мама! — вигукує вона, як завжди. — Я вже тобі, здається, говорила!

Від слова «терміново», яке вона вжила, кисло посміхаюся. Ставлення цієї жінки до майбутнього чоловіка своєї доньки нагадує звичайну побутову турботу: треба пральну машину, новий пилосос, зятя… Втім я пробачив їй цю слабкість, бо вона надзвичайно смачно готує і відпускає (на свята) до мене ночувати Олю. Деколи балачки на цю тему кумарять, тому що натиск щоразу стає більш вишуканим і нав'язливим. Аби вона відчепилася і не діставала й надалі, я — чисто з балди — ляпнув, що до цієї теми можна буде повернутися після закінчення другого курсу, оскільки такі речі поспіхом не вирішуються. Вона помітно скривилася, однак охолола і тепер більше не дістає, вірніше… майже не дістає.

Єдине, що мені подобається, так це поведінка полковника, який залишається спокійним, як удав, і коли його дружина допікає всіх темою одруження Олі зі мною, ліниво відрубує «хай мастять собі голови». Останнім часом він узяв собі за звичку цікавитися націоналістичною літературою, якої в наших краях достобіса — в кожній поганенькій книгарні, в кожній задрипаній рухівській родині.

— Треба все те прочитати, щоб знати. Правда? У вас же там всі такі? А? Я хочу це зрозуміти. Один може бути придурком, ну двоє, ну хай кілька сотень чи тисяча, але ж весь народ не може бути шизофреніками. Правильно я кажу, Олег? Мабуть, у тих брошурах щось є. Мать! — кричить він до дружини, — Не повіриш! Все життя читати Маркса і Леніна, а на старості — отаке!

Оля має невеликий товстий синій записник, в який пише вірші. Також вона відвідує літературну студію при університеті, що для мене виявилося повною несподіванкою. Кілька разів запитував, що вона там забула, на що Оля відповідала «ти нічого не розумієш». «Може» — не заперечую їй. Деколи я туди також заглядаю, аби послухати, як вона читає. Присутні — переважно замріяні, відбиті доходя-ги, яких у дитинстві, або не годували, або постійно товкли, або заставляли відвідувати уроки гри на баяні чи бандурі. Типоші й сцикухи, які сповзають-ся на студію, загалом, між собою подібні: говорять гарною, правильною українською мовою, пишуть патріотичні або любовні вірші, спілкуються, ввічливо посміхаючись до співрозмовника. Все це трохи незвично. Свої твори вони читають із таким напруженим виразом обличчя, ніби це має важливе значення і всі слухачі зобов'язані їх розуміти.