Любко Дереш - Трохи пітьми

– Тобі подобається дивитися на мене? – спитала я з напускною грайливістю, тому що насправді мені було дуже незручно під її поглядом, що ковзав по моєму животу, по персах, по шиї.

Лорна змовчала. Поки я одягала футболку, вона озвалась, передражнюючи мою фальшиву інтонацію:

– Тобі подобається прикидатися дурочкою?

У грудях запалала образа. Я відчула, як червонію. За кого вона мене має?

– Чому ти все тримаєш в собі? – спитала вона після ще одної паузи.

Я відчула, що на мене психічно давлять. Сіла на край ліжка, стримуючись, щоб не розплакатись. Я йшла до неї, як до коханої людини, а вона зі мною…

– Ти не можеш бути щирою. Ти фальшивка, – сказала вона.

– Іди нахуй, – не втерпіла я і враз відчула, як стало легше. Між нами спалахнув контакт, і напруженість з боку Лорни зменшилась. Пітьма, що наповзала на нас із тьмяного світла кімнати, наче відступила.

На кухні ми мовчки їли борщ. Я думала собі, що для Лорни важливим поняттям був «контакт». Я часто чула від неї це слово в дуже різних випадках. Фактично, вона завжди керувалася «контактом», пливучи в людському морі, без жалю посилаючи нахуй усіх, з ким у неї цього «контакту» не було. Контакт – це щось особливе у стосунках, тонкий момент взаємної довіри. Людям, з якими в неї контакт, Лорна давала певного роду аванс на спілкування. Лорна казала, що зі мною в неї контакт і вона «відчуває мене». Інакше ніколи б не запросила сюди, на квартиру. Лорна справді тонко відчувала мене. Вона відчула, що я була несправжньою у своєму недоречному кокетстві. А коли я повелася спонтанно, послала її, вона вибачила мені. Тому я знову подумки настроювала себе бути відвертою, без штучності. По-справжньому і глибоко.

Однак мені хотілося, щоб не я одна була такою відкритою. Я хотіла, щоби ми з Лорною могли спілкуватися нарівні. Коли ми сіли пити каву, я попросила її:

– Розкажи мені про своїх дівчат. Йостек казав, у тебе їх було кілька.

Але Лорна була якась не та. Вона тільки махнула рукою і скривила міну, буркнувши:

– Не хочу.

Щось її турбувало, вона ніби дослухалася до чогось…

Коли я почула, як у коридорі скрипнув паркет, мені по шкірі продер мороз. Стало лячно. Лорна дивилася на двері в коридор. Здавалося, її вуха ворушаться майже так само, як у кота, що насторожено вдивлявся туди ж.

Тепер скрипнув паркет у сусідній кімнаті. Там хтось був.

З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучність у магнітофоні й стала прислухатися, чи не почується той звук знову. Лорна дивилася тепер на мене.

– Хто там у тебе? – спитала я, відчуваючи, як наростає в грудях страх.

Лорна мовчала.

У квартирі ще більше потемніло, стало майже так сутінково, як буває, коли от-от знепритомнієш.

Знову щось шаркнуло в кімнаті за стіною і скрипнула підлога.

– Це миші в тебе… – почала я з полегшенням, аж коли знову рипнуло, на цей раз твердо. Як від поступу важкого чоловіка. У мене заворушилося волосся. Лорна вхопила мене за руку і стиснула так сильно, що я ледь не закричала. Її губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвір.

– Дай звук у магнітофоні, – процідила вона крізь зціплені зуби.

Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.

– Сука, блядь, Жанко, включи звук у магнітофоні, дура йобана, блядь…

Цього разу я без роздумів увімкнула звук на повну котушку – і дурнуваті електронні чвакання японського хіп-хопу ввірвалися у згусле повітря кухні.

– Ходять тут всякі, блядь, – поцідила Лорна, все ще дивлячись на двері в коридор. – Потім труси пропадають.

Дурна фраза насмішила мене, і я коротко реготнула. Страх не минув, але смішно стало теж. Кіт змінив позу, сів стовпчиком й обгорнув себе хвостом. За якийсь час він ліниво потягнувся лапами і пішов понюхати – чи щось нового, бува, не з’явилося у його мисочці? Лорна підхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цілувати йому морду, примовляючи щось пестливе. Кіт терпляче, хоч і з помітним презирством, приймав поцілунки, поки врешті не вирішив, що з нього досить, і не втік прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити поріг кухні все ще не зважувалась.

– Що то було… кгм… можеш сказати? – видавила я з себе хрипко.

– То було… кгм… йобане чмо, – відповіла вона, копіюючи мою хрипоту, і ми розреготалися. – Будеш кетамін? У мене є.