Любко Дереш - Трохи пітьми

Думки далі рухалися в цьому напрямку. «Як це? – думала я. – Як це бути божевільною? Бути зовсім, зовсім божевільною? Не мати нічого святого, не триматися ні за що на світі, не мати нічого, що прив’язувало би тебе…»

І тут щось у мені наче перевернулося. Я зрозуміла, що бути божевільною дуже просто . Що насправді ніякого «божевілля» не існує. Існує просто інша реальність, у яку потрапляють ті, кого звуть божевільними. І ця реальність така ж справжня, як і реальність «здорових», просто вона менш витоптана. Вона – як неторканий степ, де не ступала нога іншої людини.

Ці думки привели мене у якийсь п’янкий, але нервозний настрій. Я відчула, що зараз мені не потрібно перейматися батьками – не треба більше звітувати перед ними. І не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмої вечора. Все просто. Я піду кудись, куди я раніше ніколи сама не ходила.

Зграя ворон полетіла над моєю головою і вказала на Високий Замок. Мені стало лячно – я справді завжди боялася гуляти на Високому Замку сама, тому що мільйон разів чула, як там то когось зґвалтували, то когось прирізали. Але тільки-но я відчула перший натяк на тривогу, як ноги самі рушили, і я зрозуміла: коли я хочу бути чесною із собою, треба йти на Високий Замок.

Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тільки п’ята, ще до темряви дві години, нічого, може, й не станеться поганого завидна.

Тільки-но я помітила, що помічаю це, як зразу ж мусила прийняти рішення цілком протилежне: залишитися на Високому Замку до ночі й прогулятися по ньому в повній темряві.

«Господи, що я роблю?» – тільки й змогла подивуватися я, та світ знову став яскравим і «нетоптаним»: мене знов-таки перенесло в реальність відьом.

Я гуляла на Високому Замку, дивилася, як падає листя. Зустрічала закоханих і стежила за туристами. Потім я піднялася на сам вершечок Замкової гори і стала спостерігати, як сідає сонце. Дув сильний вітер, і захід сонця вдався небуденно багряним. Світ занурився в червону барву, і всі, хто був у цей момент на площадці, голосно дивувалися, яке все навкруг зробилося чудне й незвичне.

Якісь хлопці, що сиділи з пляшками пива біля оглядового бінокля, весь час зиркали на мене, намагаючись піймати мій погляд. Мені це чомусь сподобалося – хоча в будь-який інший день я ніколи б не дозволила собі признатися в цьому. Мимоволі я посміхнулася одному з юнаків у відповідь.

Хлопці щось між собою стали пересміюватися, нарешті один із них, той, котрому я посміхнулася, підійшов і з напускною рішучістю спитав:

– Малишка, а мож’ з тобою познакомитись?

Я не знала, що відповісти.

– Ну, давай, – сказала я. – Знайомся.

– Я Макс, прєвєд.

Я поглянула на Макса-Прєвєда. То був вгодований бичок із широким лицем та русявим волоссям, котре постійно лізло йому в очі. Сонце золотило доволі прищаву шкіру Макса в приємний бронзовий колір.

– Жанна, – відповіла я і невчасно поправила волосся, що впало на лице. Боже, він же подумає, що я заграю до нього.

Макс, напевне, так і подумав.

– А ти чьо’ тут сама стоїш? Така сімпотна дєвушка, і сама гуляєш?

– А я тепер люблю сама ходити, – сказала я, пам’ятаючи, що віднедавна я говорю правду і тільки правду. – Я сьогодні з хлопцем розійшлась, – це вже я невідь-нащо бовкнула.

– О, харашо, а ми тут з друззями прийшли, думаєм, на закат повтикаєм. – Макс кивнув у бік своїх товаришів, які зробили вигляд, наче ми їх не обходимо і вони справді тут – не більше, й не менше – втикають на закат . Їх було троє.

Раптом я подумала, що хотіла б переспати з Максом. Ні, не переспати, а перепихнутися прямо десь тут – у парку, у кущах. Спочатку з ним, а потім і з його дружками. Я поглянула на Максових дружків іще раз.

Горло стиснулося. На коротку мить мені здалося, що зараз я повністю втрачу контроль над тілом і зайду так далеко… так далеко, що навіть не готова собі це уявити. Нерви не витримали, і я, розвернувшись на каблуках, побігла по сходах униз. Туди, де немає людей.

Серце моє гупало. Чим більше я думала про те, що могло початися на Замковій горі, тим більше в моє тіло випорскувалося адреналіну. Боже, у що я вляпалася?

Я стояла біля споруди телецентру і поривалася прийти до тями, але, здається, тями як такої в мене вже не було. Тобто іти не було кому, не було чим, ані куди, і головне – не було навіщо. Я боялася, що зараз Макс і хлопці теж будуть спускатися по сходах, і щось накаже мені врешті перестати брехати собі й таки виконати те, що я справді хочу: щоби мене терзали і довбали ці кобельки. І я, що головне, не матиму більше щитів, щоб опиратися ГОЛОСОВІ ПРАВДИ.