Любко Дереш - Трохи пітьми

– Забий, мудак, – кажу собі. – Бля, куди я заліз, скажіть мені хто-небудь?

Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. Прорізане потоками русло потічка, тепер безводне, сухе й кам’янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими із землі. Масивні камені оброслі мохом. У сутінках, що настали так зненацька, ці брили справляють холодний візуальний ефект. Усе об’ємне та нерухоме. І як тихо…

Повертаюся, починаю підйом, заважає сила тяжіння.

Ось бачу: між камінням буяє трава. Над головою темніють смереки. Вже кілька разів я встиг змінити думку щодо того, скільки часу до настання справжньої темряви. Навіть змирився з тим, що в разі чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вітролому, від хащів якого паморочиться в голові. Не серед цієї мертвотної, могильної тиші.

Я вийшов на лісову просіку, метрів сім завширш. Минаю пару викорчуваних пнів, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся біля одного і знову не збагну, чого мені не йметься. Надто нерухомі ці дерев’яки. Викорчі обліплені землею. Коріння нетовсте, стовбури тонкуваті – молодняк.

Дивлюся вперед, чи видно там просвіт. За моїми підрахунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору Стій.

Але замість стежки бачу щось неадекватне. Посеред просіки стоїть похмура кам’яна маса. Кліпаю очима. Примари в горах – відома справа. Та ні, блядь, стоїть собі й далі.

Кам’яний курган із навалених брил. Такі, здається, називаються дольменами. Тільки дольмен – це така кам’яна коробка, а переді мною просто купа наваленого каміння, мегаліт. Це виразно рукотворна конструкція: надто струнка. Метрів сім, а то й десять заввишки. Я здригаюся від холоду, що став відчуватися ще гостріше. Кам’яна споруда нависає наді мною. Я повільно наближаюся до неї. Повітря довкола помітно густішає.

Озираюся, і мене ошпарює перестрах. Невідь-звідки, ніби з трави, вискакує зграя сірих вовків. Дрібно-дрібно, пригинаючи морди до землі, вони стеляться, крадуться до мене.

Перша дія – кидаюся бігти до каменища. Вовки теж зриваються на рівні. На бігу оглядаюся й терпну від вигляду жовтооких сіроманців. Ударяє думка, що все це відбувається насправді , і я чимдуж біжу до каменів. Відстань між мною й вовками скорочується так швидко, що я просто автоматично дію, як потрібно у смертельній ситуації. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самісінький верх кургану. Погляд униз – худющі, схожі на собак гірчичної масті, потвори. Одно видряпується на камінь, і – я не вірю власним очам! – вилазить вище і вище сливе по вертикалі… За ним пнуться наступні. Жовті блимавки, роззявлені пащі. Вовки шкірять ікла.

Тільки-но перший намагається дістати моєї ноги, я зо всієї сили б’ю ногою у важкому ботику по його пласкій черепушці. Вовк шкереберть летить донизу, збиває за собою ще пару сірих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чіпляюся за камінь, хочу лізти ще вище, аж помічаю на брилі висічений знак:

Безтілесний голос з-за плеча промовляє: «Це їхня святиня».

Зиркаю через плече і бачу… замість вовків… сім чи вісім викорчуваних пеньків, які хтось склав біля підніжжя кургану…

Кургану?

Насправді я тулюся, буквально прикипів до каменя, вгрузлого посеред балки. Піді мною ще пара каменюк, які формують щось на кшталт порогів. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.

Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уйобувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.

Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Уриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.