Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Так це він у реанімацію вже після вас потрапив?

– Ти що?– насторожується Микола Іванович.– Думаєш, я його бив?

– Та ні, що ви.

– Я його взагалі ніколи не бив. Мені в падло його бити. У нього просто зневоднення організму, розумієш? Він же там майже дві доби просидів, на самих таблетках.

– Нічого собі,– кажу.

– Да,– задумливо додає Микола Іванович.

– Ти що— його знаєш?

– Так— зустрічалися колись.

– Ну й знайомі в тебе.

– Скажи спасибі, що взагалі відпустив. Сиділи б зараз у камері.

– Ще й коньяк останній забрав. Як ми тепер— без коньяку?

– У тебе все одно печія від нього.

– Ладно, поїхали вже куди-небудь. А то тут просто якась комендантська година,– і Вася відтягує мене від входу до роведе.

– Почекай,– кажу я,– мені відлити треба.

– Потім,– нервує Вася,– потім віділлєш.

– Не можу,– кажу я.

Відходжу за ріг сірої будівлі, начиненої газовими камерами, і ще навіть не встигаю зробити свою чорну справу, як звідкись із-за рогу вибігає Микола Іванович, мчить кудись, але все-таки помічає мене, печально киває головою.

– Ех,– говорить,– синок,– і біжить собі кудись у ніч.

До вокзалу ми доїжджаємо без пригод, таксист усю дорогу крутить носом і провітрює салон, обриганого Собаку це нервує, але ми його стримуємо. Біля приміського Собака починає кричати, що нічого цій суці платити не треба, що він на нас, мовляв, погано дивився всю дорогу. Ага, кажу я Собаці, зурочив він тебе, ладно, заспокойся, водій наляканий, Вася теж заспокоює Собаку, ми платимо скільки там треба і йдемо на вокзал.

Електричка повільна-повільна, вагони холодні й порожні, підлогу, видно, хтось щойно помив, власне— не помив, а щедро полив холодною брудною водою. Нас трусить. На вокзалі ми попросили Собаку збігати купити в кіоску що-небудь пожерти. Собака купив дві півторалітрові пляшки мінералки, тож він їх тепер і тримає. Ми сидимо в порожньому холодному вагоні, ні тобі грибників, ні дембелів, навіть міліції немає, уся міліція зараз виконує план десь у своєму Київському районі, де ще залишилися живими бодай якісь люди, бодай хтось, кого можна затягнути до газової камери. Ми пережили свою комендантську годину і вперто намагаємося тепер виїхати кудись в нікуди, хоча б кудись.

Лише діти снують вагоном. Ми ще тільки зайшли, вони вже сиділи в нашому вагоні. Вони приїхали в ньому звідкись із депо. Нас із Васею вони точно б не злякалися, вони, здається, узагалі нічого не бояться, таке враження, що вони вже все у своєму житті пережили, включно зі смертю, ну, але, побачивши незадоволеного обриганого Собаку, вони застрьомалися й збилися докупи. «Ви звідки?»– питається Вася, і вони починають щось розповідати, що, мовляв, тут і живуть, в електричці, ночують у вагонах, особливо тепер, коли дощі, катаються до кінцевої, потім повертаються назад у місто, інколи ночують у міліції, але міліція їх зазвичай відпускає, щоб вони не нанесли їм у камери різної зарази, так і живуть, непогано, до речі, живуть, не найгірше.

Вони врешті здіймаються і йдуть до сусіднього вагона.

Це для них ніби перейти із кухні до вітальні— окупували потяг і катаються тим самим маршрутом, як заведені або прокляті.

Я пробую заснути, але мене весь час викидає зі сну, ніби невдалого серфінгіста із хвилі, і я починаю тихо стогнати.

– Тобі що— погано?– питається Вася.

– Щось нирки ниють.

– Да, розтрясло тебе.

– Ага, розтрясло. Аякже— розтрясло.

У ті короткі хвилини, коли я все ж таки стаю на свою хвилю, утримуюся на дошці й лечу вниз, мені сняться двоє янголів— один повніший, другий вищий, вони виходять на коридор і починають хуячити одне одного, пір’я летить навсібіч, і їхні довгі жіночі нігті, якими вони дряпають одне одному обличчя й під якими запеклася сіль небес, зблискують у повітрі, як ножиці в руках умілих кравців, вони б’ють одне одного по обличчю, і їхні кулаки вже перемазані кров’ю, і раптом один із них падає, б’ється головою об холодну коридорну плитку, і той— вищий,– котрий переміг, підходить до нього і цілує його в повнуваті криваві уста, з яких починає витікати пастеризоване молоко.

Мені сниться, що я— легені цього янгола, я відчуваю, як довго й старанно хтось бив його— мого янгола, якраз по тій частині його повного тіла, де перебуваю я, важкими футбольними бутсами, я повільно повертаюся в його тілі, весь у рубцях і ранах, із моїх ран проступає молоко, я намагаюся ухилитися від ударів, але мені просто немає куди ухилитися, тому що я цілком залежу від того, у чиєму тілі я перебуваю, хто прикриває мене собою і хто повсякчас мене використовує, мені лишається тільки терпіти й спостерігати, як це молоко проступає крізь усі мої пори, крізь кожен надріз, крізь кожну рвану рану, крізь кожен шрам, витікає з мене разом із моїм болем, разом із моїм страхом, разом із моїм життям.