– Що придумав?– не розуміє ведучий.
– Про Санта Клауса. Це ж придумати таке треба— Санта Клауса немає. Це, скоріше, тебе з твоїм довбаним радіо й усіма монгольськими міліціонерами, разом узятими, немає.
– Якими міліціонерами?– не розуміє ведучий.
– Монгольськими,– говорить Вася.
По той бік ефіру западає важка пауза. Я показую Васі— мовляв, дай мені слухавку, дай я спробую, а то в тебе щось не виходить, що ти зачепився за цього Санта Клауса, ну, не знає чувак, що є Санта Клаус, що ж тепер, може, він старовір який-небудь, може, у нього дитинство важке було, може, у нього тато офіцер і мама вчителька математики, а ти його грузиш, дай сюди слухавку, коротше.
– Алло,– кажу я,– ви мене чуєте?
– Так,– жваво реагує ведучий,– а ви мене?
– Уже другу годину,– кажу.– Тут мій друг, на жаль, відійшов і не зміг до кінця дослухати вашу захопливу розповідь. Так що там у нас із Дейвом? На кого він тепер схожий?
– Ага,– говорить ведучий, схоже, він навіть не зауважив, що з ним говорить хтось інший,– ну, називайте далі відомих бороданів.
– Лев Давидович Троцький,– кажу я, подумавши.– Чи, може, ви скажете, що Троцького теж немає?
– Ні,– знічено каже ведучий,– чого ж— Троцький є.
– Ага, бачите,– кажу,– усе-таки хоч щось святе для вас лишилося.
– Так,– говорить ведучий,– лишилося. Але Дейв на нього не схожий.
– Не схожий?
– Анітрішечки.
– «Зі зі топ»,– кажу.
– Мимо.
– Ну, добре,– кажу.– Кастро.
– Що?
– Кастро. Фідель Кастро. Схожий він на Фіделя?
– На Фіделя? Так,– говорить врешті ведучий,– на Фіделя трішки схожий. На молодого, звичайно ж,– відразу поправляється він.– Так, на молодого Фіделя— трішки схожий. Я тут нещодавно дивився відеозапис їхнього концерту— нам колеги передали із лондонської редакції, і ось він там справді— чимось нагадує молодого Фіделя. Фантастичне видовище, ви уявляєте— збираються кілька десятків тисяч прихильників «Депеш Мод», а до них виходить Фідель і починає співати голосом Гехана. Уявляєте?
– Знаєте,– кажу я, помовчавши, я загалом розумію, що він, очевидно, старший за мене, я, як правило, намагаюсь нормально з людьми розмовляти, ну, але тут мужик таке говорить.– Знаєте,– кажу я,– ви такого нам не говоріть. І знаєте чому?
– Чому?– розгублено питається ведучий.
– Тому,– продовжую я,– що ми ось тут вас чесно слухали-слухали, ми, в принципі, послухали все— і про моряків, і про поліцію, і про скатів.
– Про скатів?– не розуміє ведучий.
– Ага— і про електричних скатів. Але не говоріть нам про Фіделя. І знаєте чому?
– Чому?– знову питається ведучий.
– Тому що ось ми з другом сидимо тут— на чиїйсь квартирі, посеред чиїхось меблів, посеред кетчупу й шоколаду— і ледве виживаємо. І знаєте чому? Просто тому, що ми вже другий день шукаємо нашого друга, нашого друга Карбюратора, і знаєте, чому ми його шукаємо? Тому що в нього,– я важко добираю слова,– пару днів тому загинув тато, власне, не тато, а вітчим, хоча яка, в хуя, різниця, він у нього загинув, і ми не можемо цього довбаного Карбюратора знайти вже другий день, і нам від цього так хріново, що ми сидимо й жеремо все, що нам трапляється під руку, розумієте? Тому що ми напхані табаком і драпом, портвейном і спиртом, і мені особисто це вже поперек горла стоїть, у прямому значенні цього слова.
– Ага,– нарешті вставляє слово ведучий,– отже, у вашого друга загинув тато.
– Вітчим,– поправляю я.
– Один хуй,– нетерпеливо говорить ведучий.– І ви від цього п’єте горілку і вживаєте легкі наркотики?
– Ні,– кажу,– не зовсім. Горілку ми п’ємо просто так, розумієте?
– Розумію,– не зовсім впевнено говорить ведучий.
– Причому давно,– додаю я.– І знаєте, я так дивлюся, що все це нічим хорошим не закінчиться, тому що ми просто потрапляємо в якісь ями, ви розумієте, про що я кажу? Усе частіше й частіше, цих ям стає все більше й більше, я вже просто не в змозі вибиратися з них, вони засмоктують. Я чим далі, тим болючіше і болючіше в них падаю, ви розумієте, про що я вам тут говорю? Так ніби все нормально, ми ось тут сидимо і слухаємо вашу дурацьку радіопрограму і навіть ваших міліціонерів послухали…
– Яких міліціонерів?– не розуміє ведучий.
– Не важливо,– кажу,– але річ не в цьому, знаєте? Річ у тому, що все одно це нічим хорошим не закінчиться, просто тому, що я не можу собі уявити нічого хорошого там— попереду, там просто не може бути нічого хорошого, тому що коли його— цього хорошого— не було раніше, то чому воно мало б з’явитися в майбутньому, скажіть мені, чому? Його там просто не може бути, ми просто просуваємося собі навпомацки, як електричні скати під водою, навіть не вірячи, що нам справді кудись потрібно просуватися.
Читать дальше