Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

Початок музичної кар’єри Дейва біографи пов’язують із тими сімейними негараздами, що виникли в дружній родині Ганів по смерті батька. Дейвова мама, не маючи в собі сил для опору та подальшої боротьби, стає на шлях колаборанства, прямо-таки у своїй конторі віддаючись офіцерам великобританських військово-морських сил.

Малий Дейв боляче переживає моральне падіння близької йому людини… ну, себто я так розумію— мами,– додає від себе ведучий.– Тоді ж він уперше знайомиться із наркокультурою, і це— за словами співака— стає одним із найбільш приємних відкриттів у його житті… Ні,– раптом поправляється ведучий,– мабуть, усе-таки не наркокультурою. Просто— культурою. А, мать його так,– урешті обламується він правити своїх колег із лондонської редакції і далі вже читає з аркуша, що там є.– Саме в цей момент свого життя і в такому стані молодий Дейв Гай починає займатися музикою. Спочатку він її слухає, але згодом цього йому стає недостатньо, й Дейв вирішує створити власний музичний колектив, аби через музику висловити свої почуття, які вони в нього там були. Холодного осіннього вечора 1980 року в одному з портових ольстерських борделів Дейв зустрічає симпатичну білявку, яку звали Гор. Гор,– перечитує ведучий,– ну да: яку звали Мартін Гор…»

– Во його пре,– говорить Вася.

– Тихо,– кажу— а то зараз знову почнеться.

«У житті юного Дейва з’являється перше серйозне захоплення. Разом із симпатичною білявкою Мартін Гор вони збирають перший склад “Депеш Мод”. Обов’язки в колективі розподіляються порівну— Дейв співає ірландських пісень, грає на кількох музичних інструментах, а його симпатична білявка танцює на сцені й займається фінансовим боком справи. Незабаром у них народилася дитина».

– У кого народилася дитина?– питає Вася.

– У «Депеш Мод».

– Да?– Вася дивується.– Цікаво, від кого.

– Від степана галябарди,– кажу.

«Себто ні, не дитина,– знову поправляється ведучий,– дітище, у них з’являється перше дітище— альбом “Говори та записуй”, який одразу ж стає платиновим.

А зараз,– він важко переводить подих, схоже, остаточно заплутавшись у сценарії,– ми ще раз зробимо музичну паузу й послухаємо наступну музичну композицію. “Мамині очі”. Співає степан галябарда».

«Мамині сині очі,– відразу ж беруться до справи степан галябарда,– бачу вас як на долоні,– всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки»,– незадоволено затягує хор.

«Трішечки солоні,– думаю я,– це добре чи погано? Мабуть, все-таки погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію».

– Да,– говорить Вася.– Ну й жуки.

– Де жуки?– не розумію я.– Ти про що?

– Про маму.

– Що про маму?

– Захавали маму,– задоволено каже Вася, так ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.

– Хто захавав?

– Ну, ці— степан галябарда.

– Та ладно. Це ж вони так просто.

– Нічого не просто. Чуєш, що кажуть— трішечки солоні.

«Па-ра-рам лиш устами до вас торкнуся»,– продовжують степан галябарда…

– Смакуюсь, гади,– коментує Вася.

– Перестань,– кажу.– Це просто смішно.

– Устами,– говорить Вася.– Торкнуся. Гурмани хрінові.

– Перестань. Вони ж про інше.

– Да? І про що? Захавали свою велику монгольську маму, а ти кажеш— про інше.

– Да ніхто їхню маму не хавав. Як ти взагалі це собі уявляєш? Як можна очі їсти? Ось як очі їдять?

– Мамині?– перепитує Вася.

– Які мамині? Мамині очі ніхто не їсть,– нервую я.

– Степан галябарда— їдять,– наполягає Вася.

– Ну, гаразд,– погоджуюсь.– Хай мамині. Але краще все-таки не мамині. Там, очі тварин, наприклад, як їдять? Або риб’ячі очі?

– У риб маленькі очі, їх ніяк не їдять,– говорить Вася.

– Це в маленьких риб маленькі. А у великих— великі. В акул, наприклад.

– Акули— це не риби.

– А хто це, по-твоєму?

– По-моєму, це не риби.

Я легко погоджуюсь, усяке може бути— можливо, у його персональній картині світу акули— це не риби, чому я маю переконувати його в чомусь зворотньому.

– Ну, добре,– кажу,– добре. Хай не акули. Ну, ці, як їх? Скати!

– Скати?– недовірливо питається Вася.

– Так,– кажу.– Скати. Як їхні очі готуються?

– У них немає очей.

– Як немає?

– Так. Немає. Вони живуть на такій глибині, де світло розсіюється, й очі їм не потрібні.

– А як же вони рухаються?

– Хто?

– Скати. Електричні.

– А вони не рухаються.

– Як це не рухаються? А що ж вони жеруть?

– Планктон.