– Це вже «бітлз»?– перепитує Вася.
«Мама Дейва працювала в портовій конторі друкаркою і, ризикуючи своїм життям та репутацією, час від часу допомагала повстанцям виправляти їхні водійські та шлюбні посвідчення. Таким чином, юний Дейв зростав у атмосфері національної свідомості та ненависті до королеви-мами, принца Чарлза та всіх його малолітніх виблядків, у кожному разі саме так стверджує містер Баскомб. Першим емоційним потрясінням для майбутнього артиста естради став випадок, коли під час розгону традиційної для ірландських сепаратистів першотравневої демонстрації через католицькі райони Ольстера кінні британські поліцейські зґвалтували Дейвового тата… ні,– раптом затинається ведучий,– не тата. Маму. Так— Дейвову маму. Перепрошую, шановні радіослухачі,– цю інформацію для нас перекладали наші колеги із лондонської редакції, тож можливі деякі стилістичні неточності. Отже, Дейвову маму. Прямо на очах майбутньої зірки шоу-бізнесу. Це, безперечно, стало неабияким стимулом… себто неабияким потрясінням для молодого хлопця, котрий не мав до того подібного досвіду, і основою для його майбутнього першого диску, який одразу став платиновим. Але про ці та інші приємні речі після невеличкої музичної паузи. (Ведучий робить паузу.) Музика і слова степана галябарди. “Моя мама”. Виконує автор».
Степан галябарда важко торкається своїми волохатими пальчиками клавіатури, я шкірою відчуваю це його ворушіння товстими, волохатими, червоними відростками, робить програш на своїй пластмасовій «йоніці» і починає співати. «Я спитався у вітра, коло брами,– співає він,– чи не бачив ти, та-ра-рам, моєї мами. Ти сходи, щось там та-ра-ра-рам за тую браму, там я бачив, та-ра-ра-рам, твою маму». «Твою маму, твою маму»,– похмуро вступає хор.
– Це що— хор?– питаюсь я, повернувшись.
– Хор,– невпевнено відповідає Вася.
– Да? А я думав, що степан галябарда сам співає.
– Це хор.
– Що хор?
– Степан галябарда— це хор,– каже Вася.
– Як це?
– Так. Ось послухай.
«Твою маму, твою маму»,– печально підтакує степан галябарда з космічних глибин.
– Ти знаєш,– кажу я,– якщо це й хор, то якийсь недобрий хор. Якийсь злий хор. Чуєш, як вони про маму?
«Твою маму»,– ще раз погрозливо озивається степан галябарда.
– Мені здається,– каже Вася,– вони нас підслуховують.
– Ага, схоже, вони насторожились, чуєш— замовкли?
– Вони нас пасуть.
– Навряд. Для чого це їм?
– Не знаю. Може, вони з міліції.
– Да, якісь вони недобрі.
– Я кажу тобі,– упевненіше говорить Вася,– мінтура, сто пудів мінтура. Чуєш— замовкли, суки.
– Почекай,– кажу я,– не заводься. Яка ж це мінтура? Мінтура не співає.
– Ага, не співає. Співає. Ти дивився коли-небудь новини?
– Що?
– Новини.
– А. Ні, не дивився.
– А я,– каже Вася,– дивився. Там показували монгольських міліціонерів. У них був день незалежності, і вони співали.
– Що— усі?
– Ну, ні, не всі. Хор. Ось так само, як тут,– показує Вася на прикольну радіолу.– Стояли, тварі, й співали.
– Ну, і що?
– Ну, і тут те саме. Це мінтура, повір мені.
– Та ладно.
– Я тобі кажу.
«Хррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррр».
– Чуєш?– шепоче Вася.– Мусарня.
Я уявляю собі, як по той бік радіопростору, десь у Монголії, стоїть хор міліціонерів на конях, стискаючи в руках нагаї, і тривожно вслухається в ефір, намагаючись упіймати наш шепіт. Я аж берусь холодним потом. «О-о-о»,– думаю.
– Почекай,– кажу,– але ж ведучий сказав, що це степан галябарда.
– А ти знаєш,– питається Вася,– що це значить?
– Що значить?
– Ну, оце-о «галябарда»– що значить?
– Ну, і що?
– Це й означає— мінтура.
– Та йди ти.
– Я тобі кажу. Це мінтура. Це хор монгольських міліціонерів.
– Степан галябарда— це хор монгольських міліціонерів?
– Так.
– Степан галябарда?
– Сто пудів.
– Ну, добре,– кажу я.– Я можу погодитись із тим, що їх там справді багато, навіть із тим, що вони з міліції.
– Із монгольської міліції,– уточнює Вася.
– Добре— із монгольської міліції. Але чому вони називаються «степан галябарда»?
– Так це ж по-монгольському й означає— «Хор монгольських міліціонерів»!
– «Степан галябарда»– це «хор монгольських міліціонерів»?
– Так. По-монгольському.
– Значить, «степан галябарда»– це множина?
– Так. Це множина,– упевнено каже Вася.
– Ой, бля.
«Двадцять друга година двадцять хвилин. В ефірі— “Музична толока”!– радісно вривається в кімнату голос ведучого.– Продовжуємо нашу розповідь про творчість легендарного ірландського народного колективу “Депеш Мод”. Як говорять в народі— біда йде, за собою другу веде. Восени 1970 року, холодного вересневого вечора, батько Дейва— вирлоокий Бен— після довгої тяжкої агонії, пов’язаної з тяжкими тілесними болями та моральними переживаннями, благополучно помер, залишивши сиротами дружину-покритку й малого хворобливого Дейва. Помираючи, старий моряк сказав синові: “Усе своє життя я віддав боротьбі за незалежність Ірландії, не забувай про це, Дейве. Гордо неси крізь усе життя ім’я ірландця, не давай цим сукам, цим факін-католикам узяти тебе за геніталії, пам’ятай, бляха-муха, що ти із гордого роду Ганів, а Гани, блядь,– додав він кріпке моряцьке словечко,– ніколи не прогиналися під цими факін-католиками, зрозумів, ти, виродку малолітній?”– сказав він, із тим і помер. Малому Дейвові дісталися від нього у спадок лише жетон на риболовецького човна та стара губна гармоніка. Жетона малий Дейв одразу ж загубив, гармоніку, у принципі, теж, що не завадило йому, однак, стати в майбутньому зіркою шоу-бізнесу.
Читать дальше