Сергей Жадан - Інтернат

— Важкий?

— Нормальний, — бадьоро відповідає на це Паша. — Кілограмів сімдесят.

— Чорт, — говорить на це уважаємий. — Я питаю, що з ним? Серйозне щось? Важкий?

— Уважаємий! — починають волати ті, що тримають пораненого за плечі. — Блядь, уважаємий! Ти шо, не бачиш?! Він здохне зараз! Куда його?!

Лікар зацікавлено дивиться Паші за плечі, бачить тих двох, тих, інших, швидко щось вигадує.

— Давай! — говорить. — За мною!

Говорить спокійно, зважено, на відміну від тих двох, які разом із Пашею тягнуть тіло. А вони теж, почувши, що він не істерить, замовкають, не кричать, мовляв, давай, уважаємий, банкуй. І він іде коридором, і всі поранені, всі брудні й оглушені розступаються перед ним, пропускають його, висловлюючи йому, уважаємому, свою повагу. А уважаємий у відповідь теж комусь киває, когось плескає по плечі, з кимось вітається за руку. Ручка в нього невеличка, сухенька, лисина широка, блискуча, доглянута. Сам тонкий, рухливий, згорблений. Халат висить на ньому, як на вішаку. Черевики перемащені вуличним болотом, та й увесь він — перемащений: кров’ю, йодом, чорною землею. Схожий на пасажира, який третю добу не може вибратися з вокзалу, спить на стільцях і харчується у фаст-фудах. Але дістанеться додому — й усе буде гаразд: відмиється, відчиститься, відіспиться. Зараз головне — вирішити щось із іще одним тілом, не дати йому померти, спробувати його витягнути.

Уважаємий проходить коридором до кінця, відчиняє якісь непримітні, фарбовані зеленою густою фарбою двері: заносьте, киває. Всі похапцем проштовхуються до кімнати й розуміють, що вони в їдальні: кілька столів, стільці, вікно, з якого, вочевидь, хворим мають видавати щось поживне. І запах перевареної їжі, застояного брудного посуду. Десь я це нещодавно бачив, згадує Паша, десь щойно це все було. Таке враження, що я далі ходжу колом — від столовки до столовки, від притулку до притулку, з інтернату до інтернату.

— Блядь, що це? — кричить один із тих, що стоять у Паші за плечима. — Що це?

Але уважаємий не слухає, він уже кудись телефонує. І зв’язок у нього, сука, є, думає Паша, і на дзвінки його, сука, хтось чекає, оскільки він відразу ж починає віддавати в слухавку накази, говорить до якоїсь Ліди, щось пояснює, щось підказує, просить не зволікати, радить не сумніватися. Тоді вимикає телефон і повертається до команди.

— Що ви його тримаєте? — говорить роздратовано, але неголосно, мовби економлячи сили для подальшого скандалу. — Давайте, кладіть.

— Куда? — не розуміє його ніхто.

— На столи, куда! — вибухає врешті уважаємий. Все-таки і в нього нерви не залізні.

— Як на столи? — розгублено перепитує один із тих, хто ніс пораненого, невисокий товстун із сивим їжаком на великому черепі. — Може, його в операційну?

— В операційну ти потрапиш днів через два, — холодно відповідає йому уважаємий, знову взявши себе в руки. — Клади, я сказав.

І вони зсувають разом два столи, і обережно опускають на них бійця. І тут до їдальні вбігає медсестра, з простирадлами та якимось медичним залізяччям. Бійця обережно підіймають, розтягують під ним простирадло. Уважаємий дістає ножиці й починає розрізати йому светр — від горла до живота, ніби якісь аплікації витинає. У якийсь момент зупиняється, підводить очі на товстуна, потім на його напарника, останнім — на Пашу. На Паші затримується поглядом.

— Ти, — говорить твердо й сухо, ніби сповіщає щось неприємне, але неуникненне, — ти, тримай ось тут.

І показує на светр. Паша хапається за светр, тягне на себе.

— Акуратніше, — радить лікар. — Кров засохла. Зараз буде боляче.

Причому говорить він про це не пораненому, а саме Паші. Мовби саме Паші буде боляче. Ріже далі, потому різко й коротко зриває светр із рани. Боєць скрикує й підривається.

— Тримай його! — кричить уважаємий Паші. — Тримай, щоб він не звалився!

Паша чіпляється бійцеві в руку й намагається відвести очі, щоб не бачити засохлого кривавого м’яса.

— Не спи! — окликає його уважаємий. — Тримай міцніше!

І Паша — хочеш не хочеш — мусить дивитися. Поранений — зовсім підліток, мабуть, і двадцяти немає. Голений череп, порізане бритвою підборіддя: схоже, голився в темряві. Гострий ніс, темні очі, які він заплющує від болю. Під светром тільник. Важкий армійський пасок, камуфляжні штани, берці. І рана під горлом. Коли закашлюється — тільником стікає кров. Тому він затримує дихання, мов пірнає під воду. А видихаючи, все одно зривається на кашель, знову виплескує кров. І Паша дивиться на цю кров зачаровано, не відводить очей, дивиться на ніжно-малинові краплі, що в’їдаються в тканину, на темну кірку, що підсихає довкола рани, на різану плоть, через яку із пораненого виходить життя.