Сергей Жадан - Інтернат

— Ріж тільник, — говорить уважаємий. — Не стій, ріж!

Дає йому ножиці, а сам дістає шприц і якісь ампули, починає із цим усім возитись. Паша невпевнено береться за тканину, не знає, з чого почати. Завмирає.

— Ріж, — сухо наказує уважаємий.

І він ріже. Розпорює тільник аж до живота. Шкіра в бійця біла, зимова. Волосся на грудях зовсім немає. Рожева кров на такому тлі виглядає особливо яскраво. І стає її все більше й більше. Боєць важко ковтає повітря, видно, що дихати йому важко, закочує очі, хапає рукою порожнечу. Паша перехоплює його руку, стискає його долоню, зараз-зараз, говорить, почекай, зараз. Уважаємий різко повертається зі шприцом у руці, схиляється, вганяє голку в тіло. Боєць здригається, пробує вирватись.

— Тримай! — кричить уважаємий злісно. — Тримай його.

Паша навалюється тілом на пораненого, намагаючись, утім, сильно не тиснути. А уважаємий починає чаклувати над раною, обробляє її чимось, від чого боєць знову здригається й починає голосно плакати. Паша насідає на нього всім тілом, відводить погляд, дивиться вбік, аби не бачити, як із тіла витікає кров. Пораненим струшує, він навіть починає просити, мовляв, не треба, не чіпай, не треба, але знову закашлюється. Паша відчуває, як напружуються його груди, але тримає, не відпускає. Товстун із напарником теж відводять погляди, не витримують, розвертаються, зникають у коридорі. Уважаємий щось тихо говорить медсестрі, та дістає металеву коробку, відкриває її, дістає якісь щипці, простягає лікарю. Той бере, не дивлячись, працює автоматично, ніби квіти в саду підстригає. Не поспішає, не нервує. Так, наче не сумнівається, що все буде добре, що все завершиться щасливо. Пашу його впевненість теж мала б заспокоїти, але чомусь не заспокоює. Чомусь його починає трусити, починає морозити, і запах крові стає все відчутнішим, все нав’язливішим. Хапає ротом повітря, глибоко дихає, старається заспокоїтись.

— Що з тобою? — питає уважаємий, копаючись щипцями в кривавому м’ясі.

— Все нормально, — коротко відповідає Паша.

— Точно? — не вірить уважаємий.

— Точно, — запевняє його Паша.

— Ну і харашо, — каже на це уважаємий і встромляє щипці просто в розірване місиво.

Боєць скрикує і починає рватися з Пашиних обіймів. Паша притискає його, розуміючи, що ще трішки — і не втримає. Але боєць ураз опадає, мовби дух із нього виходить.

— Уважаємий! — кричить Паша, повертаючись до лікаря. — Шо з ним?

— Нічого, — відповідає уважаємий. — Попустило його по ходу.

— І шо тепер? — не розуміє Паша.

— Да нічого, — дратується уважаємий. — Хай лежить.

— Він жити буде? — далі допитується Паша.

— А чорт його знає, — просто відповідає уважаємий. — Буде, — додає, подумавши.

І тут йому телефонують. Уважаємий лізе кривавою рукою в кишеню халата, дістає айфон. Проводить пальцем по екрану, лишаючи кривавий слід, слухає.

— Так, — говорить. — Ну і що? — питає. — Важкий? А без мене не можна? Добре, — погоджується, — зараз буду.

І починає складати інструменти. З холодним металевим стукотом кидає їх до коробки.

— Ви куди, уважаємий? — запитує Паша.

— В операційну, — відповідає уважаємий незворушно.

— А з цим шо? — починає панікувати Паша.

— Потримай його, — радить уважаємий. — Щоб він не звалився. Потримай. Я там закінчу — прийду, подивлюсь його, — показує він на пораненого.

І виходить. Медсестра теж виходить, навіть не обіцяючи повернутись. Паша стоїть над пораненим, тримає його за руку, не знає, що робити. У коридорі крик, біганина. А тут тьмяне світло, запах столовки й цей ось пацан на столах. Затих, мовчить. Свіжа пов’язка на горлі просякає кров’ю.

Паша розглядається кімнатою. Кахляна підлога, білені стіни. Як у морзі. І ще кран на стіні, перемотаний ганчіркою, як забинтований палець. І вода, крапля по краплі, скрапує в раковину. Лунко й ритмічно. До роздратування, до люті. Відлунюючи десь у черепі. Паша пробує відволіктись, проте не може: таке враження, що краплі намагаються пробити йому череп. Крапля за краплею, крапля за краплею. Методично й смертельно. Скільки можна? — не витримує Паша й зривається до крана. Але тієї ж миті поранений хапає його за руку — міцно й хижо.

— Стій, — важко ворушить губами. — Стій, не йди.

Хоче сказати щось іще, але закашлюється, починає захлинатись, довго віддихується.

— Почекай, — говорить Паші. — Ти хто?

Говорить українською, до того ж — чистою. Схоже, студент.

— Учитель, — пояснює Паша.

— Місцевий?

Говорити йому важко, але він говорить, напружується.