Сергей Жадан - Інтернат

— Шо? — питає. — Шо таке?

— Тримай його! — кричать йому згори. — Блядь, тримай його.

— Як?! — панікує Паша.

— За ноги, блядь! — кричать йому.

Паша різко скидає рюкзак, передає малому.

— Чекай мене тут! Зрозумів? Чекай!

Малий киває головою, мовляв, давай, не хвилюйся, я тут. Паша підхоплює того, що лежить ближче до нього, тягне за берці.

— Куда?! — чує згори. — Куда, блядь! Не цього! Іншого! Бери іншого! Живого!

Спочатку Паша не розуміє, про що йдеться, і тут до нього доходить. Він різко відпускає берці, вони глухо стукаються об залізну долівку. Автоматично дивиться на руки, чи немає крові. Але згори йому знову кричать:

— Давай! — кричать. — Хулі ти спиш?!

Паша підхоплює руками інші берці, тягне на себе. Той, хто кричав йому згори — молодий товстуватий санітар, у камуфляжі й бронику, з хрестом із червоного скотчу, — підтягує пораненого за плечі, знизу його хтось відразу перехоплює. Тіло падає вниз, на руки бійців, Паша міцно чіпляється за берці, не даючи їм вислизнути. Незручно, важко, тісно, натовп хитається, але ніхто не відходить, доводиться топтатись чужими ногами, крок за кроком пробираючись у бік лікарні. Малого Паша вже не бачить, але помічає, як із кузова опускають униз наступного пораненого. Дорогу! — кричать попереду, дорогу, блядь! Крок за кроком рухаються вперед, просуваються, тягнучи цю ще живу ношу, сунуть до освітлених лікарняних сходів, піднімаються ними. Хтось прочиняє двері, швидше, кричить, сюди, швидше. Паша задихається, ледь не падає на сходах, не встигає за передніми. Два дорослі бійці тягнуть пораненого, підхопивши його попід руки, Паша біжить напівзігнувшись позаду, тримаючи його за взуття. Коридор лікарні теж заповнений військовими. Тепло, пахне брудним одягом і машинним мастилом. Мокра підлога вимащена глиною кольору крові. Лікарня бідна, неремонтована, стіни завішані мальованими від руки плакатами. Вікна забиті фанерними щитами, на масивних батареях сохнуть ганчірки для миття підлоги. У коридорі вздовж стін стоять ноші. На перших лежить старий військовий — голий до пояса, брудне тіло, давно не мита шкіра, кривава перев’язка в районі серця. Стоптані черевики, дерті камуфляжні штани. Очі заплющені: мабуть, спить. Або вдає, що спить. Неголений, перемерзла шкіра. Поруч із ношами на підлозі — криваве відро, далі коробки з гуманітаркою: схоже, занесли, поставили й забули. Тягнуть тіло далі, повз ще одні ноші, на яких лежить тіло, прикрите військовою курткою. Паша боязко приглядається: дихає, не дихає — не встигає зрозуміти, сунуть далі, один із передніх з носака прочиняє двері, затягують тіло до палати — шість ліжок, жодного вільного, двоє поранених лежать просто серед кімнати на ковдрах. У кутку хтось протяжно стогне, над ним нависає жінка в мокрому пальті, щось шепоче, заспокоює, плаче.

— Далі! — кричить передній, розвертаючись і перехоплюючи пораненого другою рукою. — Давай-давай! — люто кричить на Пашу.

Паша задкує, не випускаючи пораненого. Не може відчинити двері, зашпортується.

— Швидше! — кричать йому. — Швидше, блядь!

Розвертається, відпускає одну ногу, прочиняє двері. Випихаються назад у коридор, куди далі — Паша не знає, стоїть, роззирається, а в спину йому знову кричать: вперед, кричать, давай! Хулі ти став?! І Паша біжить коридором, тягне пораненого, відчуває, як люто сичать йому в спину, біжить, не знаючи, де йому зупинитись. Підбігає до наступної палати, з носака б’є у двері, зазирає всередину. Але там теж тіла на підлозі — брудні, вимучені, криваві, — лежать на матрацах, на ковдрах, на бушлатах, немає куди ступити, тому він біжить далі, тісним коридором, де хтось підпирає стіну, хтось робить сам собі укол, сидячи на підлозі, комусь перебинтовують голову, на Пашу ніхто не зважає, тож він прокладає грудьми дорогу, прокладає шлях, бачить попереду худого чоловічка в білому халаті. Лікар, розуміє, точно, лікар.

— Ей! — кричить. — Ей! Уважаємий!

Уважаємий озирається — і Паша аж заточується: білий лікарський халат залито кров’ю, і вигляд у нього — ну зовсім не уважаємий, ну аж ніяк не уважаємий. Але Паша дивиться на нього й повторює:

— Куда його, уважаємий? — маючи на увазі свого пораненого.

І лікар — помітно, наскільки втомлений, вимотаний, навіть уявити страшно, коли востаннє спав. І йшов, вочевидь, десь забитись у куток і перележати, перечекати, поспати бодай двадцять хвилин. І на Пашу дивиться від початку з погано прихованим роздратуванням. Та яким там погано прихованим — дивиться на нього, як на лайно. І готовий усе це йому, Паші, виговорити просто в очі, аж тут раптом ось оце — уважаємий, і щось його перемикає, і він справді поводиться як уважаємий, навіть халат свій кривавий поправляє, втомлено потирає рукою щетину й питає: