Сергей Жадан - Інтернат

— Так ти вчитель? — перепитує для чогось військовий.

Паша мовчки киває головою. Що говорити, думає, якщо він усе одно нічого не чує.

— Школа твоя де? — питає військовий, схиливши до Паші свою металеву голову, ніби хоче його протаранити залізним чолом.

— На-стан-ці-ї, — проспівує йому Паша.

— Станція наша, — відказує військовий, не відводячи від нього погляду.

— Да, — погоджується Паша, — наша, аякже.

Військовий натомість мовчить, далі дивиться. Аж Паші знову стає незатишно, ніби він знову сказав щось не те. Мовчать якийсь час. Перший не витримує, звісно ж, Паша.

— Наша, — говорить голосно, дивлячись військовому просто в очі, — станція — наша!

— Угу, — відповідає військовий, і погляд його враз розфокусовується, мовби він згадує щось неприємне, але дуже важливе.

Прибирає з крісла металеві коробки, кидає їх на гору заліза, сідає навпроти Паші.

— Так ти місцевий? — питає.

Паша ствердно киває.

— Шахту нашу знаєш? — показує військовий за вікно.

— Ну, — знову ствердно відповідає Паша.

— Так я там працював, — пояснює металевоголовий. — До війни, — уточнює. — Десять років, — додає. — Десять років тому приїхав сюди, — каже він, але звідки приїхав — не каже.

— Звідки приїхав? — питає його Паша.

Військовий у відповідь доброзичливо усміхається. Не чує. Або вдає, що не чує.

— Ясно, — каже на це Паша.

Ну а що іще на це скажеш?

— Ти вдома був? — питає Паша.

— Шо? — насторожено перепитує військовий.

— Вдома, кажу, був? Заходив до своїх? — питає Паша повільно.

Військовий завмирає. І погляд його застигає, наче розлите у форми олово. Не треба було про це питати, здогадується Паша.

— Да немає нікого вдома, — каже військовий. — Виїхали всі.

Куди виїхали — знову не каже. А Паша цього разу й не питає.

— Виїхали, да, — повторює металевоголовий. — А я в музеї був, зранку. Ти вчитель, да?

— Вчитель, — голосно погоджується Паша.

— Візьмеш це із собою, — говорить металевоголовий.

І лізе кудись під крісло, риється в залізі, знаходить підсумок від протигаза, дістає звідти ножа, соває його Паші, колодкою вперед, далі нишпорить у підсумку. Паша тримає в руках ніж, помічає на лезі згустки рудої крові й думає: що ж він ще дістане? А військовий дістає щось важке, загорнуте в газету з рекламними оголошеннями, і Паша розуміє, що це може бути будь-що: можливо, шматок динаміту, можливо, відрізана ось цим ножем печінка ворога — будь-що. Військовий, не поспішаючи, розгортає пакунок, шар за шаром, ніби зриває бинти із засохлої рани, і дістає звідти шматок вугілля, обліплений вогким ґрунтом.

— Знаєш, шо це? — кричить, соваючи шматок Паші під носа.

— Вугілля? — недовірливо запитує Паша.

— Вугілля! — заперечливо кричить йому військовий. — Дай сюда!

Забирає в Паші ножа й починає зчищати з каменя налиплу землю. Потому простягає камінь Паші.

— Бачиш? — питає.

Паша приглядається в сутінках, поправляє окуляри. Камінь і камінь.

— Не бачу, — зізнається.

— Папороть, — кричить військовий. — Це папороть.

Паша повертається до розбитого вікна і під густим жовтим світлом місяця помічає візерунки — ледь помітні, мовби прокреслені грифелем, витиснуті на твердій кам’яній поверхні. Торкається пальцями й відчуває ці холодні кам’яні рубці, відчуває тонкі западини й зрізи на поверхні каменя. Які дивні малюнки, думає, хто міг усе це накреслити?

— Це папороть, — повторює металевоголовий. — Їй мільйон років. Ось тобі скільки років? — питає він Пашу.

— Тридцять п’ять, — розгублено відповідає Паша.

— А їй — мільйон, — нагадує військовий.

— І шо? — не розуміє Паша.

— І хоч би шо, — пояснює йому військовий, як маленькому. — Мільйон. Ми з тобою ще не народились, а їй уже був мільйон років. Ми з тобою здохнемо, а вона далі десь лежатиме собі. Історія, розумієш? Ось оце — історія. А ми з тобою — не історія: сьогодні ми є, завтра нас не буде. Це я в музеї взяв, — пояснює.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Для чого шо? — з притиском перепитує його військовий.

— Для чого взяв? — пояснює Паша. — Хай би лежала в музеї.

— Так немає музею, — терпляче кричить йому військовий. — Розбили його. Сміття одне залишилось. Та й те поплавилось. А ось папороть уціліла. Ти ж учитель, правда? — перепитує він, мовби забув.

— Ну, — відповідає Паша роздратовано.

— Візьми, — показує військовий на камінь. — У вас же там є якийсь музей. Чи кабінет географії. Хай там буде. Їй же мільйон років. Не гнити ж їй у землі. Ладно?