— А “Пінк Флойда” все одно слухать будемо.
— Точно. І все ж, скажу щиро: ми з тобою, вуйку, такі класні…
На вуйковому лиці розплилася посмішка блаженства. Здавалося, він хотів обійняти цілий світ, вловити цей момент тріумфу та звільнення кожним рецептором свого тіла.
Терезка подумала, що пора дати зрозуміти вуйкові, про що він має говорити.
— Боже, які ми класні, — мов ненароком обмовилась Терезка і покосилася на вуйка. — Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, яка з нами божествена музика, вуйку! “Джетро Талл”, “Дорс”, правда? А “Пінк Флойд”!… Мене вже в’ючить. — Терезка знову покосилася на вуйка і завмерла в передчутті одкровення. І вуйко не підкачав:
— Правду кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіппі! Але ж ми класні! — і вуйцьо Броньцьо зіжмурився від щастя, мов котяра.
І, ніби зважившись на подвиг, додав:
— Ми такі класні, шо я просто хуїю.
Терезка шанобливо посміхнулася. А то вже почала хвилюватися, що вуйка не прорве.
— Ну то вйо, вуйку! — скомандувала вона. — Вперед, на колію! Далеко ще?
Вуйко Бронько озирнувся довкола і почіхрав задницю.
— Там, — показав той рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.
Терезка поправила наплечник, струсила попіл і підняла голову до неба. У дзеркальцях окулярів зблиснув відпечаток високої паволоки хмар.
Вуйко рушив, на ходу курячи й розказуючи чергову побрехеньку. Терезка затягнулася (дим уже встиг набриднути від самого ранку) і пішла слідом.
— Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, — почав він.
— Як у Фредді Меркюрі?
— Ну… Може, не такі довгі, як ти собі думаєш… приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, викликаємо батьків, або ти сам ідеш в парихмахерську, або… О, так он де вона!
Вуйко спинився й тицьнув пальцем у кущ папороті. Терезка пригнула черевиком папороть, і серед налипів глиці та прілого листя побачила головку іржавого костиля. Вона скопнула листя, і стало видно, що костиль убитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.
— Вона? — спитала Терезка.
— Вона. Тут усе трохи заросло, звичайно… Далі видно краще.
За кілька кроків вона справді побачила шпалу. Дерево перетворилося на вогкий кусень чорної трухи. Шпала була вкритою зеленим нальотом водорості, а вздовж і впоперк її сполосували блискучі сліди слимаків.
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію плісені.
Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.
Шелестіли дерева.
— Вуйку, а от ти скажи мені: кому це закортіло побутувати посередині Карпат залізницю?
Вуйко знизав плечима.
— В тому то й річ, що ніхто не знає, — сказав він. — Ге! Думаєш, я не питався? Але я не дурний, я ж нікому про таке місце не сказав. Тільки я один про нього знаю. Але повір мені, мала: це навіть на краще. Мені, може, навіть приємніше не знати. Почуваєш себе вільніше, чи як…
Тепер Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплечнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі від негод бордюрчики рельсів.
— Капець, — підсумував свої спостереження вуйко Ромко, кривлячи писком забавні міни, наче недоумкуватий першокласник. — Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Шось таке, шо ніколи не траплялося ні з ким раніше! Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко — останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду… скоро моє день народження… Нічим не стримувана свобода…
— А виноград який, перепрошую? Білий чи “дамські пальчики”?
— Білий. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи. І ми, старі хіппуни, находимо в затінку сосен і поростях моху шматок справжньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає, але напевне не менше п’ятидесяти. Але добрі-добрі хіппі, невтомні шукачі незвичайного в банальному, знають: така знахідка кудись таки заведе. І місце то буде, повір, ну дуже незвичним.
Перескакуючи з однієї шпали на іншу, Терезка поглинала цей настрій старої колії з таким апетитом, наче це був порічковий кисіль.
Читать дальше