Любко Дереш - Тереза та парабола

Антон втупився в неї примруженими очима і знавісніло затягувався цигаркою. В Терезці забурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями.

Затяжка. Свист. Видих.

Затяжка.

Свист.

Видих.

Запаморочилося в голові. Терезка охопила руками коліна, відчувала, як щосекунди наче скочується вбік по похилій поверхні, схоже на форсоване дежав’ю. В такій позі відстежувати думки таки зручніше. Терезі навіть здалося: ще трохи, і вона вхопить цей момент дежав’ю за зябра, як старого сома.

Тим часом щось зміщувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею під час відпливу. А ще цей Антон — чому він раптом почав так напрягати?

Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

— Але навіщо це їм? — відкрила вона рота й ніби запустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона. Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час

(ссссвиссст)

зробитися нестерпною? (О, як її розгойдує на хвилях!)

Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

Cвввввввввввввввввв ввви сс сссссссссссссссссссссссссс сссс сссссссссссст

сс с сс с с сс в в в вввввв ввв вв в вв вв ввввввв вв ис сс с с с с с с сссс сс сс с С

С

С С

Терезка встигла подумати: “Який же він іще сопляк!”.

Антон затягнувся ще раз. Раптом він перестав їй подобатися — отак, в момент. У всьому тому, що зараз відбувалося з нею, витала нудотна нав’язливість сто разів чутого. Вже навіть романтики дежав’ю не стало. Тільки бридотна зацикленість думок самих на собі.

— Значить, все-таки виділа, — мовив розважливо він сам до себе і затягнувся. — Бо не виділа б — не зауважила би й трюку.

Затяжка. (свист) Видихнув дим і продовжив:

— Ти виділа “плазму”. Буба теж. Прикро, та Бубу, як ми вже казали, не могло врятувати ніщо. Він загубивсь у безконечності… Ну й архе з ним.

Терезка розгублено кліпнула. Вона облизала пересохлі губи. Раптом їй?

— ТА СКІЛЬКИ МОЖНА! — обурено вигукнула вона. — Я зсссссуваюся і зссссссуваюся!

Антон подивився на неї, мов на дальтоніка — недовірливо й дещо зарозуміло. Та, як було сказано вище, для Терезки це вже був той період життя, коли вона дещо прочитала і, зокрема, знала, що жінки дальтоніками не бувають. Отже, причина в іншому.

— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон, пахкаючи димом. — Знаємо-знаємо.

Терезка насилу розтулила губи й видавила:

— Довго ще?

— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то

— Що? Ковзанки? — поцікавився Антон і почіхрав підборіддя. — Знаємо-знаємо.

Терезка насилу розтулила губи й видавила:

— Ще довго?

— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз.

— Ти вже казав це.

— Тоді зберися силами і зувидь це, як “плазму”. Спробуй зупинитися. Орієнтуйся на цілі числа! Чуєш?

Терезка напружила всі свої м’язи, які тільки їй дарувала природа, і відчула, як загортається у якусь подобу осяйної темряви, білого чорнила,

— Ну, якщо вже розмовляєш зі мною, то може, хіба ще раз. Але певне, більше ні, — сказав Антон і поплескав Терезку по плечі. — І тільки й того.

Терезка глибоко втягнула повітря, відчуваючи, як заново розкриваються її легені — наче два м’ясисті, прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, якою можна вивертати реальність і зупиняти потік літер крізь очі.

Вона зафіксувалась. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка міцно трималася відчуття обрисів незнайомої піктограми:

Настільки, наскільки це видавалось можливим, Терезка спробувала зорієнтуватися. Перше, що вона зробила — це підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою (правда, не “тиші”, а звичайною). Озирнулася.

Вони сиділи з Антоном на краєчку бордюра, на тій самій площадці Високого замку, де й починався їх в’юк. Спека стала жовтою та жирною, мов гаряча лікувальна багнюка, а тіні від того стали ще більше скидатися на темні отвори.

Антон відкинув голову до світла й насолоджувався промінням. Йому, видно, як плазматику з досвідом, сонце більше не разило.

— Ну як тобі мої дзеркала? — спитав той, задоволено мружачись.

Рівна земля позаду них пашіла теплом. Терезка, не довго думаючи, лягла спиною на траву й підперла голову руками. Її попустило, від чого зробилося легеням зробилося легко-легко, наче з грудей злетів корсет. Очі здавалися відпочилими і повними сил.

— А, ти про двійників? — Терезка врешті здогадалася, що питання адресоване їй. З неохотою відірвала погляд від сонечка на вістрі травини і перевела на Антона. — Тих, що я говорила з ними, коли ковзала?

— Ага. Ті. Злі… чи нормальні такі?