Такехіко Фукунага - Острів Смерті

— Що тоді сталося? Вона була дивна?

— Дивна?..

Канае пильно глянув на дівчину. Її грайливого тону, ніжного погляду наче й не було. Натомість у її голосі, блискучих очах і скривлених губах відчувалося приховане напруження. „значить, Мотоко не все їй сказала. Інакше й не могло бути, — думав Канае. — А може, Аяко подумала, що з Мотоко щось коїться тому, що та їй звірилася?”.

— Дивна?.. У чому?

— Хіба ви нічого не помітили?

— Нічого особливого. Зрештою, вона завжди була трохи дивна. З'явилася як звичайно і щезла, наче вітер.

Канае раптом зміркував, що сказав зайве. Адже Аяко може подумати, що Мотоко часто до нього навідується. А насправді вона рідко в нього бувала. І тому її вчорашній прихід справді-таки здивував його. Раптом у його пам'яті на тлі вчорашніх вражень від дивної поведінки Мотоко зринув спогад про колишні, але такі ж несподівані її вчинки. „Така вже вона, ця Мотоко. Зовсім не схожа на Аяко”, — подумав Канае.

Злегка схиливши голову набік, Аяко Аймі дивилася на нього так довірливо, що Канае відчув докори сумління.

— Як на вас, Аяко-сан, то що в ній було такого дивного? Вона вам що-небудь сказала, коли повернулася додому?

— Лише те, що була у вас. І ще радила й мені провідати вас. Бо, мовляв, у вас похмурий настрій.

— А я гадав, що в мене настрій непоганий. — Канае провів рукою по обличчю і силувано всміхнувся. — Отже, ви прийшли довідатися про моє здоров'я тому, що вам так веліли?

— Вибачте, що завітала з порожніми руками.

— Байдуже, Аяко-сан, ви неймовірно простодушні.

На обличчі дівчини з'явилася розгублена усмішка.

— Я тільки вирішила розпитати про Мотоко-сан. Оце й усе. Я довго у вас не затримаюся.

— Ну чого вам поспішати? Ви так рідко буваєте в мене. А якщо й зайдете, то лише з якогось приводу. Може, чаю вип'єте? Якщо не будете грітися, то я поставлю на плитку чайник.

— Будь ласка. Я зовсім не змерзла. А ви, Сома-сан, часто працюєте в цій кімнаті? Вам тут не холодно?

— Який же це холод?.. Тим паче для мене. Адже я родом з Хоккайдо. Тут не холодніше, ніж у вашій майстерні.

— Там хоч грубка можна затопити або зігрітися біля котацу [8]. До речі, ви нас обминаєте останнім часом.

— Все зайнятий

— Романом?

Аяко перевела очі на розгорнутий блокнот. „Учора ввечері те саме спитала Мотоко”, — згадав Канае. Мотоко Моегі ніколи не церемониться, а тому він хвилювався: що, коли вона прочитає його записи. Однак зараз Канае був певен, що Аяко чогось подібного не робитиме. І справді, її погляд уже перескочив з блокнота на чайник. У поставі дівчини відчувався смуток. Канае дивився на неї і в нього защеміло серце. „Я люблю її… Та й вона не байдужа до мене… Вона м'яка, лагідна й чуйна… Тільки-но здогадалася, що з подругою щось коїться, як одразу прибігла з розпитами. Якби я з нею одружився, то навіть злидні не перешкодили б їй бути дбайливою, люблячою дружиною. У нашій сім'ї панував би мир і злагода. Якби я ось зараз сказав їй все це відверто, вона зашарілася б, завагалася, та кінець кінцем погодилася б. Тільки от…”

Запихкав чайник. Канае переставив його на столик, з коробки з-під мандаринів вийняв бляшанку чаю, чайничок для заварки й чашки. Все інше взялася робити Аяко. Канае стежив, як дівчина наливає чай, і думав собі: „Яка то вона хазяйновита!” Хоч вона була молодша і за нього, і за Мотоко, та, здавалось, заміняла йому матір. Було в ній щось не просто жіноче, а таки материнське. І йому пригадалася його мати, яка на далекому Хоккайдо, мабуть, турбується тим, що її син ніяк не порадує її невісточкою. Аяко напевне сподобалася б матері. Навіть незважаючи на її минуле. Напевне сподобалася б…

— На жаль, крім чаю, нічим вас пригостити.

— Дарма.

— Учора в мене були тістечка. Мотоко-сан геть чисто всі ум'яла.

Сьорбаючи чай, Аяко ледь-ледь усміхнулася.

— То що ж наштовхнуло вас на думку, що з Мотоко-сан щось негаразд? — спитав Канае.

— Останнім часом Мотоко-сан кинула малювати. А те, що раніше створила, взялася нищити.

— Нищити?

— Принесе старе полотно й довго на нього дивиться. Потім щось промимрить — мовляв, воно їй не подобається або нікудишнє, — і швидко замаже білою фарбою. Я думала, знищено одну-дві картини, а виявляється — чимало. І саме тоді, коли мене не було вдома. Отож старих полотен зовсім не стало. А до нових Мотоко-сан і не бралася. Мені дуже прикро.

— Коли це почалося?

— Ну… цього року.

— Жаль. У Мотоко-сан, певно, було багато гарних картин. Може, на неї напала зневіра?