Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Я до чого це? Переконаний — названі мною «письмаки» не могли не писати. Це було (а в живучих нині є) суттю, сенсом їхнього життя. Якщо хочете — усвідомленою манією. І цей сенс ставав сенсом читачів. Об’єднував і об’єднує у щось, схоже на могутню масонську ложу чи секту.

Скажете: але ж є графомани, котрі тільки й мають цю манію. І більш нічого. Крім вторинного письма і банальних думок. І тепер вони можуть сказати — бачите, і ми письменники, яких оцінити зможуть нащадки.

Відповім: і хай кажуть. Це все ж несе меншу загрозу для самого слова, ніж грандіозний піар тих, хто спромігся, як у народі мовлять, навіяти з двох зерен решето полови. Себто полови про свою малесеньку, але дорогоцінну «творчість». Одним чи й двома зернами поля не засієш, а от виросле добрий господар завжди відрізнить від бур’яну.

Тут можна було б і поставити крапку. Але ж я не згадав про ще одного поета: Володимира Свідзінського, значення й велич якого ростуть на очах. Свого часу розкритикований за неактуальність і відставання від сучасності, він вирішив писати, як сам казав, тільки для себе й своєї доньки. І невтомно писав, бо не міг не писати. Світ з його поєднанням всього живого, од людини до маленької стеблини, приходив, заповзав до його скромної оселі, котру, по суті бездомний, поет винаймав. Світ наполегливо стукав у двері — ось я такий, ще ніким отак, як тобою, не пізнаний.

І поет писав. Писав, хоч ніхто у псевдосвіті, наскрізь просякнутому фальшивими лозунгами, того не друкував. І не міг друкувати. Поет писав, і справжній світ відтепер міг жити спокійно. Робити свою справу — від виховання дітей до вирощування хліба, від милування тою ж стеблинкою до споглядання неба. А поет просто писав. Зокрема, й абсолютно геніальний вірш, у якому його донька запитувала (чи стверджувала), правда ж, що скромні квіти наголоватки, на відміну від людей, не бувають божевільними.

«Правда ж, тату?» — казала.

Тепер справді все.

Відома жартівлива приказка-анекдот «Чукча — нє чітатель, чукча — пісатель». Так от, я такий «чукча», що і письменник, чи, як тепер кажуть — «письмак», і читач. Читати любив завжди — і в шкільні роки, і по закінченні школи, аж до старості, навіть в армії ухитрявся читати, ще й в караулі. І тепер люблю. Школярем ковтав усілякі партизанські повісті й мемуари, шпигунські романи, потім захопився Гончарем і Стельмахом, аж доки у дев’ятому класі не прочитав у журналі «Дніпро» повість «Родинне вогнище» Євгена Гуцала. Розповідь про просту сільську жінку, її повсякденні клопоти так вразила (здавалось-бо, хоч була з подільського села, схожою і на бабусю, і на маму, і на сусідок), що я аж хотів писати в журнал — не можна оповідати так просто і разюче про очевидне, дайош пригоди, романтику, красиву мову і що там ще…

На щастя, не написав. Але з того часу й почалося моє навернення до літератури справжньої. За життя прочитав кілька тисяч книжок — і прози, і поезії, і критики, і драматургії. Є письменники, в яких вичитав геть усе, ними написане, чи принаймні перекладене українською або російською. Є письменники улюблені, є забуті мною. Одним словом, прочитано чимало.

І ще читатиму, доки зможу. Така вже натура. Але з часом дедалі більше розумію, що всього не перечитаєш. До речі, тепер уже хочеться більше не читати щось новеньке, а перечитувати улюблені твори. Вік, скептичний досвід. І все ж є три книжки, які я, перш ніж назавжди заплющу очі, хотів би обов’язково прочитати. Причому хочу дедалі сильніше. Нестримно.

Перша — це роман англійського письменника Джеральда Едвардса «Щоденник Ебенезера Ле Пажа». Нічого не читав цього автора. А хочу тому, що свого часу натрапив на (і кілька разів перечитав) есей іншого англійця, знаменитого Джона Фаулза, який так і називається «Ебенезер Ле Паж». Написаний він так цікаво, так створює оригінальний портрет цього письменника, аскета й інтелектуала і розповідає про його твір, що оточив для мене образ Едвардса, як і його роману, своєрідним притягальним магнетизмом. Перефразовуючи героя Булгакова, можна сказати: «Ось що животворче письменницьке слово робить».

Джеральд Едвардс народився наприкінці XIX століття, у 1899 році, а помер 1976 року. Мав університетську освіту, створив сім’ю, яка швидко розпалася, у 20—30-ті роки XX століття досить активно друкувався в газетах і журналах — вірші, оповідання, літературні й театральні рецензії — не тільки у Великобританії, а навіть Нідерландах і Швейцарії. Було поставлено його п’ять чи шість п’єс. В анкетах й інтерв’ю позначав, що його рід занять — автор. Але на початку 40-х несподівано перестав писати, працював дрібним чиновником на біржі праці та в інших установах.