Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Наостанок пригадується східна притча. Одному правителю сподобався серпик молодого Місяця — такий витончений, естетичний, кажучи по-теперішньому. І він видав указ, щоб Місяць не смів збільшуватися. А Місяць ріс і ріс, поки не став великим, аж ніби гарячим. Правитель дав наказ стріляти по такому неправильному, негарному з його погляду, Місяцю з луків і пращ, щоб відбити зайві шматки. Через кілька днів Місяць справді став меншати. Правитель вельми зрадів і велів усім оголосити про великий успіх і утвердження справжнього маленького Місяця. А той, як на те, через кілька днів знову почав рости. Правитель звелів видати новий указ, у якому великий Місяць називався і неправильним, і таким, що на нього не варто дивитися. Той, хто це робитиме, вважатиметься людиною без доброго смаку і буде позбавлений милостей правителя.

Не знаю, чи Михаїл Шолохов написав «Тихий Дон», удостоєний Нобелівки, чи хтось інший, а втім, хто здатен розгадати велику загадку справжнього таланту, більша за яку, мабуть, тільки справді вічна загадка любові (тут доводиться погодитися з Григором Тютюнником, змінивши тільки трохи його знамениту формулу: «Не має загадки таланту, є тільки вічна загадка Любові»)? Якщо Шолохов у двадцять два роки не міг написати першу книгу свого роману, то чому Микола Гоголь у такому ж віці міг створити шедевральні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», Артюр Рембо у 17–18 років — свої геніальні поезії, а Леонід Кисельов до відведених йому двадцяти двох стати одним із найоригінальніших українських поетів?

На щастя, ніхто не оскаржує у Шолохова його авторства «Піднятої цілини». Роман благополучно майже забули на просторах колишнього Союзу, тим більше, що написав його Шолохов нібито на замовлення Сталіна. І розповідає він, як проходила колективізація на Дону і які блага вона приносила донським козакам, а заодно всім селянам шостої частини світу. А проте, доводилося читати, що роман досі вивчають у західних університетах і трактують його як високохудожнє зображення трагедії російського селянина, якого позбавляють землі, а отже, власності, забирають (чи намагаються забрати) в нього його суть, сиріч душу. Отак-то.

У «Піднятій цілині» є епізоди, де сільський активіст Нагульнов разом із іншим активістом Размьотновим, а потім дідом Щукарем слухають ранкові співи півнів, після розмов про життя-буття, майбутню перемогу соціалізму, а за ним і комунізму. Дід захоплено каже, що гарно виводять півні рулади, зараза. Але Нагульнов безпомилково визначає, що то співає куркульський півень.

І промовляє оту свою фразу, у якій заявляє, що «думаешь, если кулацкий когут хорошо поет, то я признаю, что он поет хорошо? Никогда». І дає зрозуміти, що завжди буде краще співати бідняцький півень.

Тобто в основу оцінки співу Нагульнов ставить отой горезвісний класовий підхід. Для нього важливо не те, як співає. Не якість співу, не голос, а те, чий півень співає. Беручи ширше — про що, а не як. Справа Нагульнова, його методика оцінки співу, перенесена в цілому на літературу і мистецтво, жила і працювала в колишньому СРСР, породжуючи масову кон’юнктурщину, написання творів (романів, віршів, поем, пісень, ораторій і т. ін.) на замовлення. Або за покликом горезвісного «внутрішнього цензора».

Хто б міг подумати, що кон’юнктурщина, нагульновщина в різних її проявах відродяться, більше того, стануть процвітати саме після Євромайдану і Революції гідності. Не десятки, навіть не сотні, а вже за тисячі жвавих, нав’язливих авторів взялися «оспівувати» Майдан, героїв Небесної сотні, а далі й так звану АТО і героїв АТО. Свідомо беру слово «оспівувати» в лапки, бо нічого доброго в тому «оспівуванні» майже нема. Народилися справді гарні, пронизливі, такі, що беруть за душу, як і пісня «Пливе кача по Тисині», вірші й пісні. Але їх мало, більшість же — це набір загальних фраз, де любов до України декларується штампованими словами, без почуттів і виявів власне любові. Скільки один автор може написати віршів про Майдан, про Небесну сотню? Один, ну два, ну п’ять… Але таких, щоб дихали справжнім болем і патріотизмом. Та ось довелося стати свідком суперечки самодіяльних поетес в присутності працівників влади й громадськості.

— Я написала 130 віршів про Майдан, — заявляла одна.

— А я більше — 153, — сказала друга. — Я маю більше права, щоб мене видали.

І обох таки видали. Одній з них виділили солідну суму в кілька десятків тисяч гривень.